Ця війна триває вже шість років, з самого початку їхнього шлюбу. У Софії й Дениса є син, чотирирічний Данило, але навіть його свекруха не визнає. Вона не бере його на руки, не телефонує, щоб дізнатися, як справи у внука. Софія не розуміла, чим заслужила таке ставлення. Вона ніколи не давала приводу: не грубила, не сперечалася, намагалася бути ввічливою. Але причина була глибша – Денис одружився з нею, а не з тією дівчиною, яку свекруха мріяла бачити своєю невісткою.
Ту дівчину звали Маріанна. Ганна Петрівна не втомлювалася повторювати, яка вона розумниця, красуня, донька заможних батьків. «Ось хто був би справжньою дружиною для мого сина!» – говорила вона, не соромлячись присутності Софії. Родина чоловіка підтверджувала: «Ти, Соню, поруч із Маріанною не стояла». Софія, яка виросла у простій родині у невеликому містечку під Львовом, почувалася приниженою. Її скромне походження стало для свекрухи приводом для нескінченних глузувань.
Денис, здавалося, не помічав цього знущання. «Не звертай уваги, – казав він, – вони просто чіпляються». Але для Софії його слова звучали як зрада. Як можна не помічати, коли твою дружину відверто ображають? Останнім часом він усе частіше їздив до батьків сам, повертаючись пізно вночі. «Сімейні справи», – відмахувався він, уникаючи її погляду. Софія відчувала, як між ними росте стіна, і її терпіння тануло з кожним днем.
Рідня Дениса до їхнього дому не приходила, хоча Софія не раз запрошувала їх у гості, намагаючись налагодити контакт. Вони не вітали її з днем народження – ні дзвінком, ні навіть повідомленням. На сімейні свята запрошували лише Дениса, підкреслюючи: «Це не для сторонніх». Софія, яку вони так і не прийняли в родину, почувалася вигнанкою. Її серце розривалося, коли вона бачила, як Данило, її син, запитував: «Чому бабуся не хоче зі мною грати?» Вона не знала, що відповісти, лише пригортала його до себе, ховаючи сльози.
Ситуація ставала нестерпною. Софія усе частіше ловила себе на думках про розлучення. Денис не захищав її, не намагався поставити батьків на місце. Він слухняно йшов за матір’ю, ніби її слово було законом. Софія почувалася самотньою у власному шлюбі, і цей біль підточував її зсередини. «Якщо він не стане на мій бік, я не зможу так жити», – думала вона, дивлячись на сплячого сина.
Новий рік став для неї останньою краплею. Вона вирішила: якщо Денис знову поїде до батьків, залишивши її й Данила самих, вона збере речі й піде назавжди. «Я більше не дозволю топтати мою гідність», – повторювала вона собі, але в глибині душі сподівалася, що чоловік вибере її й сина.
Напередодні свята Денис, як завжди, був ухильливий. «Ще не вирішив, як святкувати», – буркнув він, уникаючи її погляду. Софія мовчала, але її рішучість зростала. Вона вже уявляла, як складає речі у валізу, як їде з Данилом до своєї сестри у Тернопіль, де її завжди зустрічали з теплотою. Там ніхто не дивився на неї зверхньо, не називав чужою.
Ввечері, за день до Нового року, Денис повернувся пізно. «Мамі нездоровиться, треба заїхати до них завтра», – сказав він, не дивлячись на дружину. Софія відчула, як усе всередині обірвалося. «А ми? – тихо запитала вона. – Ми з Данилом знову не в рахунок?» Денис промовчав, і це мовчання стало для неї вироком.
Вночі, поки чоловік спав, Софія сиділа на кухні, дивлячись на мерехтливі гірлянди за вікном. Її думки плуталися, але одне було ясно: вона більше не може жити в цьому пеклі. Вранці, поки Денис збирався до батьків, вона мовчазно складала речі. «Ти куди?» – здивувався він, помітивши валізу. «Йду, – спокійно відповіла Софія, дивлячись йому в очі. – Я втомилася бути чужою у твоїй родині. Якщо ти не можеш захистити нас із Данилом, я зроблю це сама».
Денис завмер, його обличчя зблідло. «Сонечку, почекай, давай поговоримо», – почав він, але вона вже взяла сина за руку й прямувала до дверей. «Ти зробив свій вибір», – кинула вона напослідок. Двері рипнули, залишивши за собою тишу.
Софія з Данилом поїхала до сестри. Спочатку було важко: біль від зради чоловіка та байдужості його родини не відпускав. Але сестра з родиною оточили їх турботою, і поступово Софія почала дихати вільніше. Вона влаштувалася на нову роботу, зняла квартиру й записала Данила до садочка. Життя повільно налагоджувалось.
За півроку Денис приїхав до неї. «Я був неправий, – сказав він, опускаючи очі. – Мама тиснула, а я не знайшов у собі сил їй заперечити. Я хочу повернути нашу сім’ю». Софія дивилася на нього, але в її серці не лишилосяВона закрила двері, відчуваючи, що нарешті знайшла спокій у своїй самотності.
