– Що це в тебе за нахабство?! – голос Валентини Петрівни тремтів від обурення. – Мій син жив нормально, поки тебе не зустрів!
– А тепер що, ненормально живе? – Соломія стояла посеред кухні з мокрими від сліз очима, стискаючи в руках кухонний рушник. – Може, ви поясните, у чому проблема?
– Проблема в тому, що Богдан схуд на десять кілограмів! Подивись, у що ти його перетворила!
Богдан сидів за столом, втупившись у тарілку з недолупим борщем, і явно мріяв провалитися крізь землю. У свої тридцять два він почувався підлітком, якого лають батьки.
– Мамо, ну годі, – пробурмотів він, не піднімаючи голови.
– Не годі! – Валентина Петрівна розвернулася до сина. – Ти подивись на себе в дзеркало! Щоки запали, під очима синяки. А все тому, що вона тебе не годує!
– Як це не годую? – спалахнула Соломія. – Я щодня готую! Ось, борщ варила зранку!
– Борщ! – зневажливо хмикнула свекруха. – Водичка з буряком. А де м’ясо? Де сметана? Де нормальна їжа для чоловіка?
Соломія відчула, як у грудях все стислося. Вже півроку, як вона вийшла заміж за Богдана, і вже півроку кожний візит свекрухи перетворювався на скандал. То борщ не такий, то сорочки не так випрасувала, то квартиру не так прибрала.
– Валентино Петрівно, я стараюся з усіх сил, – тихо сказала вона. – Але в мене робота, заочне навчання…
– Робота! – свекруха розвела руками. – Яка ще робота? Місце жінки – вдома, поруч із чоловіком! А ти бігаєш невідомо де, а син мій голодний сидить!
Богдан нарешті підняв голову.
– Мамо, я не голодний. І худну бо записався до спортзалу.
– До спортзалу? – Валентина Петрівна подивилася на сина так, наче він сказав щось непристойне. – Навіщо тобі спортзал? Ти і без того гарний!
Соломія не витримала і вийшла з кухні. У спальні вона сіла на ліжко і нарешті дала волю сльозам. Як же вона втомилася від цих постійних докорів! Що б вона не робила, для Валентини Петрівни все було неправильно.
А ж спочатку все складалося інакше. Коли Богдан уперше привів її знайомитися з мамою, Валентина Петрівна здалася привітною жінкою. Частувала чаєм, розпитувала про родину, навіть компліменти робила.
Але як тільки пролунало слово “весілля”, все змінилося.
– Соломійко, ти де? – у спальню заглянув Богдан. – Мама пішла.
– Нарешті, – схлипнула Соломія.
Чоловік сів поряд і обійняв її за плечі.
– Не звертай на неї уваги. Вона просто до всього звикла.
– До чого звикла? До того, що ти жив із нею до тридцяти двох років?
Богдан зітхнув. Ця тема була болючою для них обох.
– Соломійко, вона сама все життя. Тато помер, коли мені п’ятнадцять було. Вона все для мене робила.
– Розумію. Але тепер я твоя дружина. Невже не можна знайти компроміс?
– Можна, звичайно. Просто потрібен час.
Час. Соломія вже чула це слово сотні разів. Скільки ще часу знадобиться Валентині Петрівні, щоб прийняти її як частину родини?
Наступного дня Соломія вирішила діяти. Після роботи вона купила продукти й приготувала справжню вечерю з трьох страв. Борщ на яловичому бульйоні, котлети з картопляним пюре та салат. Накрила стіл білою скатертиною, поставила кришталеві келихи.
Коли ввечері прийшов Богдан, він ахнув.
– Ого! А що за свято?
– Ніякого свята. Просто вирішила порадувати коханого чоловіка.
– Чудово вийшло! Пахне, як у мами в дитинстві.
Вони повечеряли при свічках. Богдан хвалив кожну страву, і Соломія відчула, що все не даремно. Можливо, якщо вона старатиметься ще більше, Валентина Петрівна змінить своє ставлення.
Але наступного дня свекруха прийшла з новими претензіями.
– Богданку, ти що, вчора пізно спати лягав? – спитала вона, ледве переступивши поріг. – Очі червоні.
– Нормально, мамо. О пів на дванадцяту.
– О пів на дванадцяту! – жахнулася Валентина Петрівна. – А вставати о сьомій! Це ж катування над організмом!
Соломія зрозуміла, що справа не в їжі й не в часі, коли лягають спати. Справа в ній самій. У тому, що вона “вкрала” у матері єдиного сина.
Тоді вона вирішила спробувати інший підхід.
– Валентино Петрівно, – звернулася вона до свекрухи під час наступного візиту, – а чи не могли б ви навчити мене готувати той самий борщ, який так любив Богдан у дитинстві?
Свекруха здивовано подивилася на неї.
– Навіщо?
– ХочуВалентина Петрівна посміхнулася, взяла Соломію за руку і тихо сказала: “Давай вчитися разом, доню”.
