У сніжний вечір, коли за вікном завивала хуртовина, зриваючи з дерев останні шматки надії, Оксана сиділа біля вікна, тримаючи в руках листок паперу. Простий записка, написана чоловічим почерком, була прощанням. П’ять років шлюбу розчинилися в цих рядках. Олег пішов. Просто зібрав речі та зник, не пояснивши причин. Лише кинув: “Наші шляхи розійшлися”.
Вона не розуміла. Адже все було добре. Разом збирали гроші на оселю, підтримували одне одного, ділили турботи. Вона любила Олега щиро. А він? Він просто зник, залишивши пустоту та біль.
Вона проплакала всю ніч. А зранку, стиснувши зуби, пішла на роботу. І раптом на її столі — квіти. Дрібничка, а серце защеміло. “Від кого?” — запитала вона. “Від Андрія, нашого сисдміна”, — захихикали колеги. Оксана здивувалася. Не помічала, як він щоранку приносив їй каву, як іноді лишав шоколадки з записочками. А тепер — квіти. Вона просто викинула їх у смітник. Занадто рано.
Та все змінилося. Андрій виявився наполегливим і добрим. Він не тиснув, не вимагав — просто був поруч. За вісім місяців він запросив її познайомитися з батьками. Оксана хвилювалася. “Як мене прийме твоя мама? Я ж нещодавно розлучилася…” — спитала вона. “Моя мама добра, не хвилюйся”, — запевнив Андрій.
І справді, здавалося, мати Андрія — Ганна Іванівна — була гостинною та ввічливою. Вечеря пройшла ідеально. Оксана зітхнула з полегшенням. Коли через два місяці Андрій зробив їй пропозицію, вона з радістю погодилася. Вона нарешті повірила, що може бути щасливою.
Але за тиждень до весілля Ганна Іванівна подзвонила Оксані й сказала, що чекає на неї біля офісу.
— Тільки Андрію не кажи, — наполігливо додала вона.
Оксана вийшла. Ганна стояла біля машини з пакетом у руках. “Напевно, обговорити деталі весілля”, — подумала дівчина. Та все виявилося інакше.
— Послухай, доню, ти занадто швидко причепилася до мого сина, — спокійно, але холодно почала Ганна.
— Вибачте, але хіба не він сам зробив мені пропозицію? — збентежилася Оксана.
— Не знаю, що ти там нафантазувала, але я не віддам тобі свого сина. Пішла геть. Не хочу, щоб він страждав, — сказала вона й пішла.
Оксана стояла як укопана. Через день їй подзвонив… Олег.
— Треба поговорити, — сказав він.
Вони зустрілися. Говорили про ніщо. Він був спокійний, навіть усміхався. Потім поцілував її у щоку й пішов. “Що це було?” — спитала себе Оксана. Відповіді не було.
Ввечері вона повернулася додому. Андрій чекав на неї.
— Привіт, — сказав він і поцілував її у лоб.
— Ти якийсь напружений… — насторожилася Оксана.
— Ходи, — він повів її на кухню. Там, поклавши телефон на стіл, сказав: — Подивись.
На екрані — фото. Вона й Олег. У обіймах. У момент прощання. Знімок був зроблений явно потай.
— Це все твоя мама… — Оксана була на межі істерики.
— Так, вона надіслала. Але ти там — не вона. Ти дозволила йому наблизитися. Я не можу цього ігнорувати, — холодно сказав Андрій.
— Ти мені не віриш? — очі її наповнилися сльозами.
— Я не знаю, у що вірити. Ми відкладаємо весілля. Я переїжджаю, — сказав він, взяв сумку та пішов.
Оксана залишилася сама. Знову. Ніби замкнене коло. І щоразу — коли вона починала вірити, сподіватися, відкриватися — хтось збивав її з ніг. Вона сиділа на кухні, згадуючи слова Андрія, слова Ганни, погляд Олега, фотографію.
«Може, я проклята? Чи просто не варта щастя?» — думала вона, дивлячись у темряву за вікном.
А за стіною — знову стукала хуртовина.
