Коли січневий вітер зносив останні надії з деревини долі, Олена сиділа біля вікна, стискаючи в долонях листок паперу. Простий записк, виведений чоловічим почерком, став останнім словом. П’ять років шлюбу розчинилися в цих рядках. Олексій піднявся і пішов, нічого не пояснивши. Лише кинув: «Наші шляхи розійшлися».
Олена не розуміла. Адже все було добре. Разом відкладали на помешкання, підтримували один одного, ділилися радістю і печаллю. Вона кохала Олексія щи нею. А він? Він просто зник, залишивши після себе порожнечу.
Плакала цілу ніч. А зранку, із стисненими зубами, пішла на роботу. І раптом — квіти на столі. Дрібничка, а серце обпекло. «Хто придарував?» — поцікавилася вона. «Від Василя, нашого адміністратора», — зашепотіли колеги. Олена здивувалась. Раніше не помічала, як він ніс їй каву щоранку, як іноді лишав цукерки з обережними словами. А тепер — квіти. Вона кинула їх у смітник. Занадто рано.
Та все змінилося. Василь виявився наполегливим і добрим. Не тиснув, не вимагав — просто був поряд. Через вісім місяців запросив познайомитися із батьками. Олена хвилювалася. «Як прийме мене твоя мама? Адже я ж нещодавно розлучена…» — спитала вона. «Моя мати ввічлива, не переймайся», — запевнив Василь.
Справді, на перший погляд, мати Василя — Марія Іванівна — здалася гостинною й чемною. Вечеря пройшла ідеально. Олена з полегшенням зідхнула. Коли через два місяці Василь зробив їй пропозицію, вона з радістю погодилася. Знову почала вірити, що щастя можливе.
Але за тиждень до весілля Марія Іванівна подзвонила Олені й сказала, що чекає біля офісу.
— Василеві нічого не кажи, — наказала вона.
Олена вийшла. Марія стояла біля авто з якимось пакетом. «Можливо, деталі весілля», — подумала Олена. Але все виявилося інакше.
— Послухай, дитино, дуже швидко ти прича́рувала мого сина, — тихо, з холодом промовила Марія.
— Вибачте, але чи не він сам запропонував одружитися? — збентежилася Олена.
— Не знаю, що ти там надумала, але не віддам сина так просто. Відступи гарною. Не хочу, щоб він страждав, — сказала вона й пішла.
Олена завмерла. Через день їй подзвонив… Олексій.
— Треба поговорити, — сказав він.
Зустрілися. Говорили про пусте. Він був спокійний, навіть усміхався. Потім поцілував у щоку й пішов. «Надарує?» — спитала себе Олена. Відповіді не було.
Увечері вона повернулася додому. Василь чекав.
— Привіт, — промовив він, торкнувшись губами її чола.
— Ти дивний сьогодні… — здригнулася Олена.
— Ходи, — він повів її на кухню. Поклав телефон на стіл: — Подивись.
На екрані — фото. Вона й Олексій. У обіймах. В момент прощання. Знято так, ніби хтось підгляда́в.
— Це твоя мати…, — голос Олени затремтів.
— Так, вона надіслала. Але ти там — не вона. Ти дозволила йому наблизитися. Я не можу ігнорувати, — сухо відповів Василь.
— Ти мені не віриш? — очі її вкрилися сльозами.
— Не знаю, у що вірити. Відкладаємо весілля. Я виїжджаю, — сказав він, узяв сумку і вийшов.
Олена залишилася сама. Знову. Наче зачароване коло. Кожного разу, коли вона починала довіряти, сподіватися, відкриватися — хтось підрізав їй крила. Вона сиділа на кухні, перебираючи в пам’яті слова Василя, погрози Марії, погляд Олексія, ту прокляту фотографію.
«Невже я проклята? Чи просто не варта щастя?» — думала вона, вдивляючись у темряву за вікном.
А за стіною — знову вила мітелєвиця.
