Моя свекруха все життя боготворила своїх доньок. А доглядати за нею в старості тепер доведеться мені.
У моєї свекрухи троє дітей. Мій чоловік, Дмитро, народився останнім. І, схоже, він завжди був для неї зайвим. Вся її любов дісталася двом старшим донькам — Олені та Марії. Вона їм допомагала в усьому: з ремонтом, дітьми, покупками, боргами. А нас із Дмитром наче й не існувало.
За сім років шлюбу ми не отримали від неї ані крихти допомоги. Ні подарунків, ні дзвінків, ні візитів. Нас не запрошували на сімейні свята, дни народження онуків, навіть на власний ювілей. Розмовляла вона з нами рідко й сухо — якщо взагалі знаходила час.
Коли в нас народився син, я таємно сподівалася: може, хоча б онук розтопить лід. Та ні. Свекруха навіть не приїхала подивитися. Кинула у трубку: «Шкода, що не дівчинка» — і все. Дмитро тоді дуже переживав, намагався зрозуміти, що зробив не так. А потім змирився. Ми спиралися лише на моїх батьків. Саме вони підтримували нас, забирали онука, коли ми працювали на двох роботах, допомагали з продуктами, морально, з будь-яким питанням.
Свекруха давно стала для нас чужою. Ми вітали її зі святами через СМС — і на цьому все. Здавалося, ця глава вже давно перегорнута.
Та все змінилося, коли вона потрапила до лікарні. Лікарі поставили жахливий діагноз — хворобу, що позбавляє рухливості та вимагає постійного догляду. Дмитро, дізнавшись, одразу кинув роботу й поїхав до неї, незважаючи ні на що. Повернувся іншою людиною — злим, розгубленим, зламаним. Він завжди був добрим і справедливим, а тут вперше в житті накричав на мене.
Виявилося, що після виписки матір потребує цілодобового догляду. Її доньки швидко зібрали «сімейну раду» — і вирішили, що саме ми з Дмитром маємо це взяти на себе. Мовляв, у однієї немовля, у іншої — будинок під Києвом, і їздити незручно. Жодного слова про те, що ми теж працюємо, що у нас власна дитина, що ми ніколи не були близькі зі свекрухою.
Пропозиція «віддати нам» її квартиру звучала як жалюгідний подарунок. Особливо враховуючи, що все своє майно вона давно переписала на дочок. Дачку під Львовом — Олені. Автомобіль — Марії. За «догляд», як вони це називають. А тепер раптом згадали про брата, який завжди годувався рештками. Та коли Дмитро відмовився, його почали звинувачувати у безсердечності, кричати, що він ганьбить матір.
А я просто втомилася. Шкода мені її, правда. Але вона — чужа жінка. Я не готова доглядати за тією, хто завжди робив вигляд, що нас немає. Мій чоловік тепер сам не свій — його гризе почуття обов’язку. Але який може бути обов’язок перед тим, хто ціле життя принижував тебе мовчанням?
Він сказав, що якщо сестри вважають, що мати потребує догляду, нехай продадуть її трикімнатну квартиру й наймуть професійну сидВони, звісно, образились, але врешті зрозуміли — кохати треба всіх дітей однаково, бо старості ніхто не втече.
