Тятушка Іванівна поверталася додому зі звичною непоспішністю. Обернувши ключ у замку, раптом почула в квартирі голоси. Чужі. Зняла туфлі й, ступаючи навшпиньки, пройшла на кухню.
Те, що вона там побачила, вибило ґрунт з-під ніг.
За столом весело сміялися три молодиці. У центрі, немов господиня прийому, сиділа її невістка — Мар’яна. На плиті шуміла каструля, у повітрі пахло свіжозвареним борщем. Саме тим, що Тетяна вранці приготувала на вечерю.
— Що це ще за витребеньки?! — різко кинула вона, і на кухні миттєво повисла мертва тиша.
Мар’яна підвела голову й навмисно посміхнулася:
— Свекрушко, подружки просто зайшли. Побалакати. Я їх пригостила. Борщ чудовий, правда ж?
Тятушка Іванівна мовчки оглянула стіл. У тарілках гостей — залишки її вечері. З шафи — найкращий сервіз. З вази — фрукти, куплені на вихідні.
Мар’яна була в сім’ї вже майже два роки. Син Іван закохався по вуха, одружилися швидко. Спочатку знімали квартиру, але коли господар вирішив продати житло, опинилися перед фактом — йти нікуди.
— Мамо, будь ласка, прихисти нас ненадовго, — благав Іван. — Ми швидко знайдемо варіант.
Тетяна прихистила. Але відразу поставила умови. І з першого ж дня зрозуміла: спокою не буде. Мар’яна була зухвалою, нешанобливою, відповідала з викликом. І кожен день приносив новий привід для роздратування.
Спочатки були крихти, залишені на столі. Потім — розкидані речі. Згодом — гримання дверима.
— Чому вас вигнали? — запитала Тетяна одного вечора, не втримавшись.
— Квартиру продали, — відрізала невістка.
— Не віду. У таких випадках дають місяць, а вам — два дні. Мабуть, у тебе язик з наймачами такий самий, як ізі мною?
Мар’яна усміхнулася, вставила в вуха навушники й відвернулася.
Наступні дня Тетяна зібрала крихти зі столу й показово висипала їх на ліжко невістки. Та закипіла, почала кричати. Скандал був гучний.
А ввечері з роботи повернувся Іван. Він мовчки вислухав матір і поставив лише одне питання:
— Це все — через крихти?
— Через нешанування! — скрикнула Тетяна. — Або ви живете за моїми правилами, або збираєте речі.
Іван пообіцяв поговорити з Мар’яною. Та пару днів поводилася чемно, а потім все почалося знову. Аж раптом — різка зміна. Прибирала, мовчала, навіть узвар зварила.
Тетяна насторожилася. І недаремно. Через тиждень син повідомив:
— Мамо, ти станеш бабусею.
Замість радості — розчарування. Дитина — а житла нема. До того ж невістка, яку вона не може терпіти.
— Тепер зрозуміло, чому вона змінилася! Ти її умовив! — кинула вона синові. — Але це нічого не змінює. Жити ви тут не будете. Я ще не на пенсії.
Син мовчав. А наступного дня, як тільки Тетяна пішла у гості, Мар’яна покликала подруг. Її борщ пішов по тарілках.
Але Тетяна повернулася раніше. І застала «бенкет» на місці.
— Це моя квартира, не ресторан. Забирайтеся геть! — різко сказала вона. — А ти, Мар’яно, збирай речі.
Мар’яна вийшла, не промовивши й слова. Ввечері прийшов Іван. Побачивши валізу дружини біля порога, мовчки зібрав своє.
— Якщо підеш, можеш не повертатися, — сказала Тетяна.
Але він пішов. Півроку мати й син не спілкувалися. Лише з часом Тятушка Іванівна наважилася подзвонити. Вони зустрілися в кав’ярні. З Мар’яною вона більше не розмовляла.
Бабусєю Тетяна стала, але з відстані. І якщо шкодувала, то лише про те, що колись впустила невістку на поріг. Бо повага — це не те, що можна заслужити животами. Вона або є, або її нема.
