Оце я й не знаю, як таке взагалі можливо, але я опинилася в ситуації, від якої у мене аж мурашки по спині. Мій чоловік, Андрій, серйозно вирішив, що його мама, Марія Іванівна, має переїхати до нас у нашу нову львівську квартиру. У ту саму квартиру, про яку ми мріяли з 17 років, за яку роками копили, брали іпотеку і облаштовували кожен куточок! А я категорично не хочу, щоб вона жила з нами. І тепер я стою перед вибором: або відстояти своє, ризикуючи посваритися з Андрієм, або проковтнути образу і перетворити нашу мрію на комуналку. Чесно, я в розгубленості, але мовчати більше не можу.
Ми з Андрієм почали зустрічатися, коли нам було по 17 років. Тоді ми були просто закоханими підлітками, які мріяли про майбутнє: своя квартира, затишний дім, де будемо лише ми і, може, колись наші діти. Ми уявляли, як обиратимемо шпалери, ставимо диван, питимемо каву на балконі. Ці мрії тримали нас разом, коли ми вчилися, працювали, затягували пояси, щоб назбирати на перший внесок. І ось, через роки, ми нарешті купили квартиру у Львові — невелику, але свою. Я досі пам’ятаю, як ми з Андрієм вперше увійшли до неї: порожні кімнати, запах свіжої фарби і відчуття, що це початок нового життя. Ми облаштовували її з любов’ю: я сама вибирала занавіски, Андрій збирав меблі, ми навіть сперечалися, якого кольору буде килим. Це було наше гніздечко, наш маленький світ.
І ось, місяць тому, Андрій раптом заявив: “Катю, я думаю, треба забрати маму до нас”. Я спочатку подумала, що жартує. Марія Іванівна живе в невеликому містечку за дві години їзди. У неї є свій будинок, сад, сусідки, з якими вона п’є чай. Навіщо їй переїжджати до нас? Але Андрій був серйозний. “Вона старіє, — каже, — самій їй важко. А у нас квартира, ось і буде жити з нами”. Я остовпіла. Наша квартира — це двокімнатна, де одна кімната наша з Андрієм, а друга поки пустує, але ми планували зробити там дитячу чи кабінет. А тепер туди має заїхати свекруха?
Я спробувала пояснити, що це не найкраща ідея. По-перше, Марія Іванівна — жінка з характером. Вона любить, щоб усе було по-їїньомуЯ не знаю, що буде далі, але вже завтра ми з Андрієм знову сядемо розмовляти, і на цей раз я не відступлю.
