У маленькому містечку Чернігів, серед старих будинків, життя Олени розпалося двадцять років тому. Її чоловік, Богдан, загинув у аварії всього за місяць після народження доньки, Соломії. Його смерть була наче удар, що забрав у підвалини все. Олена, притискаючи до грудей немовля, ледве трималася, щоб не потонути у розпачі.
Шукаючи підтримки, вона переїхала до свекрухи, Ганни Іванівни, сподіваючись знайти в ній опору. Але однієї ночі, коли Олена колихала Соломію, свекруха увірвалася в кімнату. Її кроки гучно лунали в тиші, а обличчя палало холодним гнівом.
— Більше не можу це терпіти! — просипіла Ганна, кинувши валізу під ноги Олені. — Забирайся. Це не дитина Богдана.
Олена завмерла, серце стиснулося від жаху.
— Це його дочка! — вигукнула вона, але голос тремтів.
— Ти обдурила мого сина. Геть звідси!
Приголомшена, Олена зібрала мізерні речі, схопила Соломію і вийшла в морозну ніч. Вони блукали, ночуючи на лавках у парку, де плач дитини розривав серце. Холод проймав до кісток, а сльози замерзали на щоках. Порятунок прийшов від подруги, Марії, яка знайшла їх вранці біля кав’ярні, тремтячих і збитих з пантелику.
— Олено? Господи, що сталося? — скрикнула Марія, затягуючи їх у тепло.
Марія стала їх ангелом-рятівником. Вона прихистила їх, допомогла знайти роботу, і незабаром Олена з донькою переїхали у крихітну квартирку. Вона була далеко від розкоші, але стала їх домом. Роки минали, Ганна Іванівна уникала їх, наче вони не існували. Зустрічаючи випадково на вулиці, вона відводила погляд, ніби Олена й Соломія були примарами.
Минуло двадцять років. Соломія розквітла: вона навчалася на лікаря, її чекало яскраве майбутнє. У день її двадцятиріччя Олена, Марія та хлопець Соломії, Тарас, зібралися за столом, повним сміху й тепла. Домашній торт, свічки, усмішки — все було ідеальним, доки у двері не постукали.
Олена відчинила й завмерла. На порозі стояла Ганна Іванівна з букетом червоних троянд і коробкою торта. Її усмішка була напруженою, наче маска.
— Олено, скільки літ минуло… Можна увійти? — голос свекрухи тремтів від натягнутої теплоти.
Не чекаючи відповіді, вона увійшла у вітальню. Її погляд впав на Соломію, і очі світилися фальшивим захватом.
— Боже, яка ти вже доросла! Вилита бабуся! — вигукнула вона.
Соломія насупилася, переводячи погляд на матір.
— Мам, хто це?
Ганна театрально притулила руку до грудей.
— Твоя мати не розповіла? Я твоя бабуся! Думала про тебе кожен день!
Марія впустила ложку, яка з дзенькотом впала на тарілку.
— Це що, жарт? — голос її тремтів від обурення.
Ганна проігнорувала її.
— Я прийшла все виправити, — оголосила вона, наче це могло стерти минуле.
Олена не витримала.
— Виправити? — голос її зірвався. — Ти назвала Соломію помилкою, вигнала нас на мороз, ніби ми сміття! А тепер хочеш вдавати люблячу бабусю?
— Олено, не драматизуй, — махнула рукою Ганна. — Це все в минулому.
Соломія встала, її обличчя було холодним.
— Мені потрібно подумати, — сказала вона і пішла на кухню. Олена пішла за нею, серце билося, наче барабан.
— Сонечко, не дозволяй їй маніпулювати тобою, — благала вона.
— Чому ти мовчала про неї? — запитала донька, схрестивши руки.
— Бо вона не заслужила бути в твоєму житті. Вона сказала, що ти не донька Богдана.
Соломія стиснула зуби.
— Вона справді так сказала?
Олена кивнула, відчуваючи, як сльози печуть очі.
— Їй важлива лише вона сама.
Соломія глибоко вдихнула.
— Я розберуся.
Вони повернулися у вітальню. Соломія подивилася на Ганну, її погляд був гострий, як меч.
— Чому ти з’явилася тепер, після двадцяти років мовчання?
Ганна завагалася, її маска дала тріщину.
— Ну, дитинко… мені потрібна допомога. Здоров’я вже не те, а сім’я має бути разом.
У кімнаті повисла тиша. Марія зітхнула, Тарас пробурчав:
— Неймовірно!
— Ти хочеш, щоб ми про тебе дбали? — холодно запитала Соломія.
— Трохи допомоги, — Ганна зіграла безпорадність. — Це було б справедливо.
Олена не витримала.
— Справедливо? — вигукнула вона. — Ти вигнала нас, назвала мене брехункою, а тепер просиш турботи?
Ганна примружила очі.
— Я ж вибачилася, — кинула вона, хоча жодних вибачень не було.
Соломія заговорила, її голос був спокійним, але твердим, як криця.
— Моя мати пожертвувала усім заради мене. Ти робила вигляд, що нас немає. Ти не моя бабуся. Ти просто людина, яка хоче, щоб її пробачили, забувши минуле.
Обличчя Ганни стало кам’яним.
— Ти пошкодуєш про це, — прошипіла вона.
СоломіяДвері зачинилися за нею назавжди, і тільки тоді Олена зрозуміла, що справжня родина — це не кров, а ті, хто залишається поруч у найважчі моменти.
