Тетя Оля вирішила, що знає краще
Соломія здригнулася від різкого дзвінка телефону. На екрані світилося «Галина Михайлівна». Свекруха дзвонила вже третій раз за ранок. Соломія глибоко зітхнула, збираючи сили, і натиснула зелену кнопку.
— Так, Галино Михайлівно, слухаю.
— Соломійко, чому трубку не береш? — голос свекрухи звучав з докором. — Я тобі дзвоню-дзвоню!
— Я кашу для Настуні варила, руки були зайняті, — збрехала Соломія, хоча насправді просто не хотіла в сотий раз обговорювати, як неправильно вона виховує дитину.
— Знову ці каші! Я ж тобі казала — дітям потрібне м’ясо! Мій Віталійчик на м’ясі виріс, ось який кремезний! А твоя Настунька зовсім бліденька, ой, ледве вітер не знесе.
Соломія закрила очі й порахувала до п’яти. Їхній доньці було всього три роки, і лікар сказав, що вона розвивається нормально. Просто вдача така — у батькову родину.
— Галино Михайлівно, ми її годуємо і м’ясом теж. Сьогодні на обід будуть фрикадельки.
— Ось і добре! Я саме тому й дзвоню. Я до вас сьогодні заїду, курячий бульйончик привезу. На кісточках, як Віталій любить. І котлет напекла, за моїм рецептом. А то ти зі своїми фрикадельками…
Соломія наморщилася. У «фрикадельках» пролунав такий неприхований сарказм, ніби вона пропонувала дитині отруту.
— Не варто турбуватися, у нас усе є, — спробувала заперечити вона.
— Яке там турбування? Бабуся онучку провідати хоче! Хіба заборониш?
У цій фразі був увесь характер свекрухи — вміння поставити питання так, що будь-яка відповідь, крім згоди, виглядала б грубістю.
— Звичайно, приїжджайте, — здалася Соломія.
Закінчивши розмову, вона притулилася чолом до холодного віконного скла. За вікном кружляли рідкісні сніжинки, осідаючи на голих гілках дерев. Листопад видався сирим і сірим.
— Мамо, з ким ти говорила? — із дитячої кімнати виглянула Настя, тримаючи в руках потертого плюшевого ведмедика.
— Баця Галя приїде сьогодні, — усміхнулася Соломія, намагаючись, щоб голос звучав радісно.
— А вона знову казатиме, що я погано їм? — насупилася дівчинка.
У Соломії похолонуло серце. Навіть дитина помічала цю постійну критику.
— Бабуся просто дуже тебе любить і хоче, щоб ти виросла здоровою та сильною.
Настя не виглядала переконаною, але кивнула і повернулася до іграшок.
Соломія взялася за прибирання. Хоча вони з чоловіком любили легкий творчий безлад, перед візитом свекрухи квартира мала сяяти чистотою. Інакше неминуче буде коментар, що «у такому хліві й мікроби заведуться».
За дві години вона встигла помити підлогу, протерти пил і навіть спекти яблучний пиріг — єдину її страву, яку свекруха завжди хвалила.
Віталій мав повернутися з роботи до обіду. Вони обоє працювали віддалено — він програмістом, вона дизайнеркою. Але сьогодні у нього була важлива зустріч із клієнтом, тому він поїхав у офіс.
У двері подзвонили о другій годині. Галина Михайлівна була пунктуальна, як швейцарський годинник.
— Ну, вітаю, невістко! — свекруха, невисока повна жінка з пофарбованим у каштановий колір волоссям, урочисто увійшла в квартиру, навантажена пакетами. — А де моя принцеса?
Настя несміливо виглянула з кімнати.
— Іди сюди, золотце! Бабуся солодощів принесла!
Дівчинка підійшла й витягнула ручку для поцілунку. Цьому жесту її навчила саме Галина Михайлівна, вважаючи, що дівчатка мають виростати «справжніми панянками».
— Руку цілують лише дорослим дівчатам, — свекруха нахилилася й обняла онучку. — Коли тобі буде шістнадцять, тоді й будеш ручки витягувати кавалерам. А бабусі просто «привіт» кажуть.
Соломія заплющила очі, поки свекруха не бачила. Протирічливих порад у вихованні від Галини Михайлівни було більш ніж достатньо.
— Галино Михайлівно, давайте я допоможу вам із пакетами, — запропонувала Соломія.
— Так-так, несіть на кухню. Я стільки всього наготувала! Віталійчик має їсти нормально, а не перебиватися чим попало.
На кухні свекруха відразу взялася командувати:
— Соломійко, дістань велику каструлю. Ні, не цю пластмасову, а нормальну. І де у вас хліб? Його що, у холодильнику тримаєте? Не можна хліб у холодильнику тримати! Він же черствіє!
Соломія терпляче подавала посуд. За шість років спільного життя з Віталієм вона звикла до того, що його мати завжди знає, як треба правильно.
— Настунька щось зовсім бліда, — помітила свекруха, викладаючи з контейнерів домашні заготовки. — Ви її гуляєте? Вітаміни даєте?
— Так, щодня гуляємо, якщо погода дозволяє. І вітамінний комплекс п’ємо, який педіатр призначив.
— Педіатр! — зневажливо фукнула Галина Михайлівна. — Що вони розуміють, ці молоді лікарі? Ось у наш час…
“Доля”, — усміхнулася Соломія, бачачи, як Настя з Віталієм сміються над мультфільмом, і зрозуміла, що їхнє маленьке щастя варте всіх бабусиних порад.
