Ось так вийшло, що мені довелося впустити до себе свекруху. Не тому, що дуже хотіла. Просто чоловік у мене золотий — так благав допомогти, бо мати потрапила у скруту. Я стиснула зуби й погодилась. Хотіла зберегти мир у родині. Але вона, схоже, про це швидко забула.
Почала розправляти крила, наче це її хата. Хоча я одразу сказала: квартира моя, і я не дозволятиму лізти у моє життя. Ми з нею завжди були як вода й вогонь. Їй не подобалося, що я не слухаю кожного її слова, а мене бісила її звичка давити та вчити мене життя.
Вона жалілася чоловікові, але він розумний — не вірив усякому її брехню. Її завжди дратувало, що квартира моя, і вона не може тут командувати, як у себе.
У неї є молодша донька — Оленка, на чотири роки менша за мене. Рік тому вийшла заміч уже вагітнаю. Молоді оселилися з батьками чоловіка, але не витримали — через півроку після пологів Оленка втекла назад до матері. Свекруха в сльозах кричала:
“Замучили мою дитину! Яка їй свекруха дісталась — гадина, а не жінка! Тільки й знає, що кусати та принижувати! Ну як так можна з невісткою?”
Я ледь не реготала. Бо ця “жахлива” свекруха — точна її копія. Ну що ж, по заслугах, як кажуть.
Оленка не розлучилась, чоловік давав гроші, а через місяць і сам повернувся — тепер уже до однокімнатної свекрухи. Там, звісно, тісно, і вона сама ночувала на кухні. З зятем ладу не знайшла, а Оленка, що смішніше, у всіх сварках підтримувала чоловіка:
“Мамо, не смій руйнувати мою сім’ю!”
Я тоді просто сказала:
“Може, попросите їх зняти хату?”
“А на що? Оленка в декреті, чоловік заробляє копійки. Що вони собі виб’ють?”
“Це їхні проблеми. До нас це не стосується.”
Але вона все частіше приходила до нас. Спочатку скаржилася на долю, потім — на біль у спині через сон на кухонному дивані, далі — на сварки з зятем. А потім випалила:
“Я більше так не можу! Візьмете мене до себе? Ненадовго!”
Я хотіла відмовити, але чоловік благав:
“Мама побуде лише два місяці. Я вже домовився з Оленою, вони скоро знімуть житло.”
Я здалася. Але одразу поставила умови. Вона кивала: “Звісно, доню, я все розумію.” Перші два тижні була тихою, як миша. Потім почалося.
Почала переставляти речі: то серветки свої розкидає, то картини перевісить, то про нові штори заговорить. Я спочатку терпіла. Потім почала скаржитися чоловікові. Він поговорив — без толку. Місяці йшли, “тимчасово” перетворилося на півроку. Оленка, як я й думала, з’їжджати не збиралася.
Свекруха все частіше чіплялася: “Воду марно витрачаєш!”, “Неправильно вариш!”, “Не вмієш прибирати!” Одного разу викинула всю мою хімію й купила якесь сіре мило, що смерділо на всю хату. Каже: “Хімія — отрута, будемо як раніше!”
А ще постійно викидала їжу з холодильника — навіть ту, що я щойно приготувала. Казала — “неправильна енергетика” чи “некориснІ тоді я остаточно виставила її за двері, сказавши: “Більше не хобачити вас у своїй хаті, вирішуйте свої проблеми самі.
