Ось як воно було… Три роки тому моя свекруха виставила нас із дитиною на вулицю. А тепер дивується, чому я з нею не спілкуюся.
Мені тридцять, живу у Києві, виховую сина й намагаюся будувати нормальне життя. Але досі всередині сидить біль, яка не відпускає. Тому що три роки тому жінка, яку я вважала родиною, без вагань викинула нас із малим на мороз. А тепер вона ще й ображається, що я до неї не повертаюся.
Ми з Олексієм познайомилися на першому курсі університету. Кохалися щиро — ніяких ігор, все було серйозно одразу. Потім я несподівано завагітніла. Навіть після таблеток тест показав дві смужки. Був страх, паніка, сльози — але про аборт я й думати не могла. Олексій не злякався, не втік — зробив мені пропозицію, і ми побралися.
Жити нам було ніде. Мої батьки — під Житомиром, а я з сімнадцяти жила у київському гуртожитку. А Олексій із шістнадцяти жив сам: його мати, Надія Василівна, після другого шлюбу переїхала до нового чоловіка у Львів, а свою двокімнатну квартиру у Троєщині залишила синові. Після весілля вона «ласкаво» дозволила нам там пожити.
Спочатку все було тихо. Ми вчилися, підробляли, чекали дитину. Я дбала про порядок, готувала, прибирала, кожну копійку берегла. Але все змінилося, коли Надія Василівна почала навідуватися до нас з перевірками. Вона відчиняла шафи, оглядала під ліжком, знімала рукавички, щоб провести пальцем по підвіконню. Я у вагітному стані метушилася з ганчіркою, щоб угодити. Але скільки б не намагалася — завжди було не так.
«Чому рушник висить не по центру?», «Крихти на килимі!», «Ти не дружина, а лихо!» — це були її улюблені фрази.
Коли народився наш син Ярослав, стало ще гірше. Я ледве знаходила сили спати та годувати дитину, а свекруха вимагала чистоти, як у лікарні. Три рази на тиждень я мила квартиру до блиску, а їй усе було мало. І одного разу вона заявила:
— Через тиждень приїду. Якщо побачу хоча б одну пилинку — вилетите звідси!
Я благала Олексія поговорити з нею. Він спробував. Але Надія Василівна була непохитна. І коли вона приїхала та знайшла на балконі свої старі коробки, які я не чіпала, бо вони не мої — почався скандал.
— Збирайте речі та їдьте до своїх батьків! А Олексій нехай вирішує сам: з тобою чи тут!
І Олексій не зрадив. Він поїхав зі мною до Житомира. Ми оселилися в моїх батьків. Він щоранку вставав о шостій, їхав на пари, потім на підробіток, повертався вночі. Я пробувала працювати онлайн — заробітку майже не було. Денег не вистачало, ми рахували кожну копійку, їли макарони з яйцем. Тільки підтримка моїх батьків і наша любов допомогли нам вижити.
Потім все почало налагоджуватися. Ми закінчили університет, знайшли роботу, зняли житло у Києві. Ярослав підріс, ми стали міцною родиною. Але образа не минула.
Надія Василівна досі живе сама. Квартира, з якої нас вигнали, стоїть пуста. Вона періодично дзвонить Олексію, питає про внука, просить фото. Він спілкується. Не зловживає. А я не можу. Для мене це — зрада. Вона зруйнувала наше життя у найслабший момент. Викинула нас, коли ми були беззахисні.
— Це моя квартира! Я мала право! — каже вона.
Так, право — може, й мала. Але совість? Серце? Де вони були, коли ми стояли на вокзалі з дитиною та двома валізами?
Я не злопам’ятна. Але пробачати — не зобов’язана. І до її життя я повертатися не збираюся.
