Три роки тому свекруха виставила нас із дитиною на вулицю. А тепер ображається, що я не хочу з нею говорити.
Мені тридцять, я живу в Києві, виховую сина й намагаюся будувати нормальне життя. Але досі всередині мене сидить біль, яка не відпускає. Тому що три роки тому жінка, яку я вважала рідною, без жодних сумнівів викинула нас із дитиною на холод. А тепер вона не розуміє, чому я з нею не спілкуюсь. Ще й у додачу — ніби то я винна.
Ми з Олегом познайомилися на першому курсі університету. Закохалися по-справжньому — ніяких вечірок, ніяких ігор, одразу все стало серйозним. Потім я несподівано звагітніла. Попри протизаплідні таблетки, тест показав дві смужки. І хоча були сльози, паніка, страх — я навіть думати не могла про аборт. Олег не злякався, не втік — він зробив мені пропозицію, і ми одружилися.
Жити нам було ніде. Мої батьки — під Житомиром, я з сімнадцяти жила в київському гуртожитку. А Олег з шістнадцяти жив сам: його мати, Людмила Іванівна, після другого шлюбу переїхала до нового чоловіка в Чернігів, а свою двокімнатну квартиру в Оболоні залишила синові. Після весілля вона «ласкаво» дозволила нам там пожити.
Спочатку все було тихо. Ми вчилися, підробляли, чекали дитину. Я старалася тримати порядок, готувала, прибирала, кожну гривню берегла. Але все змінилося, коли Людмила Іванівна почала навідуватися до нас. Не просто приходити — а робити ревізію. Відчиняла шафи, перевіряла під ліжком, знімала рукавички, щоб провести пальцем по підвіконню. Я вагітна бігала з ганчіркою, щоб тільки їй догодити. Та скільки б не старалася — завжди було не так.
«Чому рушник висить не по центру?», «Крихти на кухонному килимі!», «Ти не дружина, а лихо!» — це були її улюблені фрази.
Коли народився наш син Ярослав, стало ще гірше. Я ледве знаходила сили спати й годувати дитину, але свекруха вимагала чистоти, як у лікарні. Тричі на тиждень я мила квартиру до блиску, але їй все було мало. І ось одного разу вона заявила:
— За тиждень приїду. Якщо побачу хоч одну порошинку — вилетите звідси!
Я благала Олега поговорити з нею. Він спробував. Але Людмила Іванівна була непохитна. І коли вона приїхала й знайшла на балконі свої старі коробки, які я не чіпала, бо вони були не мої — розгорівся скандал.
— Збирай речі та їдь до своїх батьків! А Олег нехай сам вирішує, з ким він: з тобою чи тут!
І Олег не зрадив. Він поїхав зі мною до Житомира. Ми оселилися у моїх батьків. Він щодня вставав о шостій, їхав на пари, потім на підробіток, повертався опівночі. Я пробувала працювати онлайн — майже нічого не виходило заробляти. Грошей не вистачало, ми рахували кожну копійку, їли макарони з яйцями. Тільки підтримка моїх батьків допомогла нам вижити. І любов.
Потім почало налагоджуватися. Ми закінчили університет, знайшли роботу, зняли житло в Києві. Ярослав підріс, ми стали міцною родиною. Тільки образа не пройшла.
Людмила Іванівна все цей час живе одна. Квартира, з якої нас вигнали, стоїть пуста. Вона інколи дзвонить Олегу, цікавиться онуком, просить фото. Він спілкується. Не тримає зла. А я не можу. Для мене це — зрада. Вона зруйнувала наше житло в самий слабкий момент. Кинула нас, коли ми були беззахисні.
— Та це ж моя квартира! Я мала право! — каже вона.
Так, право — може, і мала. Але совість? Серце? Де вони були, коли ми стояли на вокзалі із дитиною та двома валізами?
Я не злопам’ятна. Але пробачати — не зобов’язана. І до її життя я повертатися не планую.
