Сьогодні в мене на серці важко. У нашому невеличкому містечку Чернігові, у затишній хаті на околиці, розгорілася справжня родинна буря. Моя дружина, Соломія, двадцятип’ятирічна молода мама, стоїть над ліжечком нашого сина, а в її очах — і втому, і образа, і безсилля. Я щиро хочу її зрозуміти, але в мене, здається, не виходить.
— Ми з чоловіком сильно посварилися, — говорить вона, витираючи сльози. — Так, можливо, я не ідеальна, але я ж відповідальна за нашого сина! Наш Василько в мене дуже прив’язаний, постійно плаче, мабуть, незабаром зубки підуть. Весь день ношу його на руках, навіть борщ не встигла зварити.
Маленькі діти — це справжнє випробування, і не кожен це розуміє. Але я, Тарас, як виявилося, теж не бачу всього.
— Він прийшов з роботи й почав кричати, що голодний, як вовк! — голос Соломії тремтить від обурення. — Ще й обурювався, що я не вибігла зустрічати його в передпокій. А я в ту мить Василька колихала! Навіть дихати боялася, щоб не прокинувся. Як тут зустрічати чоловіка з усмішкою?
Я, здається, не усвідомлюю, що значить бути матір’ю немовляти. Соломія взяла на себе все: дитину, будинок, готування. А я? Я «забезпечую родину» і вимагаю затишку, гарячої вечері та ідеальної чистоти, наче вона — чарівниця, що може розірватися на частини.
Вона намагалася бути ідеальною дружиною, турботливою мамою та бездоганною господинею. Але дитина невгамовна, потребує її уваги щохвилини, і часом вона не встигає навіть підлогу протерти, не кажучи вже про триразове харчування. Її батьки далеко, працюють, допомоги від них немає. А з моєю матір’ю, Марією Степанівною, у неї відносини напружені, як струна.
— Свекруха з самого початку була проти нашого весілля, — з гіркотою згадує Соломія. — Вважала, що ми занадто молоді, що не готові до шлюбу. А по суті — просто не хотіла відпускати свого Тарасика. Пророкувала, що ми розбіжимося за рік. Але ми досі разом. Хоч… іноді я й сама не знаю, надовго чи ні.
Після народження Василька Соломія намагалася налагодити контакт із моєю матір’ю. Здавалося, лід тріснув: Марія Степанівна кілька разів посміхнулася, навіть подарувала онукові дзвіночок. Але до щирих відносин ще далеко, як до місяця.
— А потім Тарас заявив, що я збожеволіла на дитині! — Соломія ледве стримує сльози. — Каже, що я тільки Васильком і займаюся, а на нього часу немає. Запропонував у суботу поїхати до торгового центру, залишити сина з його мамою.
Соломія ніколи не залишала Василька з чужими. Малюк на грудному вигодовуванні, прив’язаний до неї, як нитка до голки. Свекруха бачила онука максимум тричі — як вона впорається? Але я був непохитний.
— Моя мати виростила трьох дітей! — сказав я. — Вона знає, що робити. У неї досвіду більше, ніж у тебе.
Я навіть придбав молоковідсмоктувач, щоб вона могла залишити молоко для сина. Але проблема в тому, що Василько категорично відмовляється пити з пляшечки. Плаче, відвертається, наче відчуває, що це не мама.
Я поставив ультиматум: якщо Соломія не погодиться залишити сина з бабусею, буде скандал. Марія Степанівна, до речі, не проти посидіти з онуком пару годин. Але Соломія не може позбавитися тривоги.
— Я не довіряю їй, — зізнається вона. — Не тому, що вона погана. Просто… це моя дитина. Мій Василько. А якщо він плакатиме? Якщо вона не зрозуміє, що йому потрібно?
А я наполягаю, що нам потрібен час удвох.
— Ми не лише батьки, ми ще й чоловік і дружина! — кинув я у запалі сварки. — Чи ти забула, що таке бути парою?
Ці слова вразили Соломію в саме серце. Вона любить мене, але мої докори їй здаються несправедливими. Вона не спить ночами, годує, колихає, міняє підгузники — і все це сама, без допомоги. А я вимагаю романтики, затишку, її усмішок, наче вона машина, а не людина.
Тепер вона стоїть перед вибором: поступитися мені, придушивши свій страх, чи відстояти своє, ризикуючи новою сваркою? Її серце розривається. Вона боїться за сина, але й наш шлюб дає тріщину.
— Я не знаю, що робити, — шепоче вона, дивлячись на сплячого Василька. — Якщо я відмовлюся, Тарас скаже, що я його не ціную. А якщо погоджуся… чи зможу я пробачити собі, якщо з сином щось станеться?
Сьогодні я зрозумів: іноді краще прислухатися до серця дружини, ніж наполягати на своєму. Можливо, материнський інстинкт — це те, що варто поважати перш за все.
