З самого початку шлюбу я докладала всіх зусиль, щоб вибудувати гарні стосунки зі свекрухою. Впродовж восьми років я справді терпіла та намагалася запобігати конфліктам. Відколи ми з чоловіком переїхали з села до Києва, його мати — Надія Іванівна — дзвонила нам щотижня. Її фраза була однакова: «Приїжджайте на вихідні, допоможіть!» То буряки перебрати, то город перекопати, то шпалери поклеїти її молодшій доньці. І щоразу ми їхали. І допомагали.
А в мене, між іншим, не вісімнадцять років і не життя без турбот. Я працюю п’ять днів на тиждень, виховую двох дітей, веду господарство. У мене теж є дім, сім’я, і мені хоча б раз на тиждень хочеться… просто перепочити.
Але Надія Іванівна сприймала нас як безкоштовну робочу силу. Варто було мені раз натякнути, що втомилася, як одразу лунав докір: «Ну а хто ж, як не ви?» І добре б це стосувалося справді складних ситуацій — та ні! Інколи вона просила не приїжджати до неї, а потім телефонувала з новим «важливим» завданням — допомогти доньці Марійці з ремонтом. Я їхала, як дурна. І знаєте що? Поки я з рулеткою та валиком метушилася по кімнатах, «працьовита» Марійка приміряла перед дзеркалом новий манікюр і раз за разом гріла чайник.
Мій чоловік це все бачив. Він не дурний, чудово розумів, як нас використовують. Але промовчав — адже це ж мама. Я теж мовчала, терпіла. Поки не настала межа.
Одного разу я просто перестала їздити з ним до його матері. Без скандалів. Без пояснень. Просто залишилася вдома і сказала, що в мене свої справи.
Свекрусі, звісно, це не сподобалось. Вона одразу почала допитувати сина, чому я раптом стала такою «байдужою». Чоловік просив мене поїхати — «ну просто щоб мама не хвилювалася». Але я більше не збиралася грати в цей спектакль.
Я втомилася. У свої тридцять п’ять років я маю право відпочити у вихідний, а не прислужувати тим, хто й пальцем не пошевелить заради інших. Я не бачила в їхньому ставленні ані подяки, ані поваги. Тільки вимоги.
Тієї суботи я нарешті прибрала вдома. Постирала накопилий одяг, приготувала смачну вечерю, а в неділю — уперше за довгий час — дозволила собі полежати на дивані з книжкою. Було чудово. Доки не подзвонили у двері.
На порозі стояла Марійка.
Без вітання, без натяку на ввічливість вона одразу почала звинувачувати мене в егоїзмі. Ніби я нахабна, невихована, кидаю сім’ю, ігнорую дзвінки свекрухи. Казала, що я зобов’язана відгукуватися та допомагати — адже «ти тепер частина нашої родини».
Я спокійно вислухала, побажала їй гарного дня та зачинила двері.
Та на цьому все не закінчилося. Ввечері того ж дня до мене завітала сама Надія Іванівна. Відразу зі звинуваченнями. Що я невдячна, що вона для нас усе, а я тепер «запаморочилася» й не поважаю старших. Я дивилася на неї, і в голові промайнули всі ті години, тижні, вихідні, коли я мила, готувала, копала, клеїла, прала — і все це для неї.
А вона тепер стояла в моїй хаті й вважала нормальним читати мені нотації.
Ось тоді я зрозуміла: годі.
Я мовчки підійшла до дверей, відчинила їх і, не кажучи ні слова, показала рукою на вихід. Свекруха, приголомшена, пробурчала щось під ніс, але пішла. А я сіла назад на диван, взяла книжку й з полегшенням видихнула.
Знаєте, це не злість. Це — захист. Це усвідомлення, що мій час і моя енергія більше нікому не належать. І якщо я комусь і винна — то тільки собі та своїй родині.
Того вечора я заснула з легким серцем. І вперше за багато років відчула себе вільною.
