Щоденник.
З самого початку мого шлюбу я намагалася знайти спільну мову зі свекрухою. Восемь років я стискала зуби й терпіла. З того часу, як ми з чоловіком переїхали із села до Києва, його мати Наталя Коваленко дзвонила нам щотижня. Завжди одне й те саме: «Приїжджайте на вихідні, треба допомогти!» То картоплю перебирати, то город копати, то молодшій сестрі шпалери клеїти. І ми їхали. Мов ляльки на ниточках.
Але мені вже не двадцять, і моє життя не мед. Я працюю пять днів на тиждень, виховую двох дітей, веду господарство. Я теж маю право на відпочинок хоч на одну неділю перевести подих.
Але для Наталі ми були безкоштовною робочою силою. На будь-яку втому вона відповідала: «А хто це зробить, як не ти?» Гаразд. Але ж ніколи не було справжньої потреби. Одного разу вона попросила не приїжджати до неї щоб я поїхала допомагати її доньці, Марічці, фарбувати вітальню. Я поїхала, наївна дурна. І знаєте що? Поки я метушилася з валиком і рулеткою, ця «принцеса» Марічка розважалася перед дзеркалом, милувалася новим манікюром і ставила чайник уже десятий раз.
Мій чоловік все бачив. Він не був дурним і розумів, що нами користуються. Але він ніколи не втручався адже це його мати. Тому я мовчала. Аж поки одного разу
У суботу я просто перестала їздити з ним. Без скандалів. Без пояснень. Залишилася вдома, сказавши, що в мене свої справи.
Звичайно, Наталі це не сподобалося. Вона одразу запитала сина чому я раптом така «невдячна»? Чоловік благав мене поїхати, «хоч для її задоволення». Але мені набрид цей спектакль.
Мені тридцять пять. Я маю право відпочивати, а не прислужувати тим, хто й пальцем не пошевелить. Я не бачила в них ні вдячності, ні поваги. Лише вимоги.
Ті вихідні я нарешті присвятила собі. Перепрала накопичені речі, приготувала смачну вечерю, а в неділю взяла книжку і лігла на диван. Щастя. Аж раптом дзвінок у двері.
Марічка.
Без привітання, без жодної ввічливості вона вилила на мені свій гнів: я егоїстка, невихована, зрадниця родини. Нагадала про мій «обовязок» адже я теж частина цієї сімї.
Я вислухала її, побажала гарного дня і закрила двері.
Але на цьому не скінчилося. Ввечері до нас приїхала Наталя. Ще не ввійшовши, вона почала звинувачувати мене в невдячності й зневазі нібито вона «все для нас зробила». Я дивилася на неї, і перед очима встали всі ті години, проведені за прибиранням, готуванням, роботою в городі.
І ось вона сміє мене повчати.
Досить.
Без слів я відчинила двері й показала на вихід. Вона щось буркнула й пішла. Я повернулася до книжки й уперше за багато років зітхнула навіть.
Це не був гнів. Це була свобода. Впевненість, що мій час належить тільки мені. І якщо я комусь щось винна то лише собі й своїм дітям.
Тієї ночі я заснула з легким серцем. Нарешті вільна.
