Багато років тому моя свекруха вирішила переїхати до нас і віддати свою оселю доньці.
Мій чоловік, Тарас, виріс у великій родині. Свекруха народжувала дітей аж до появи нашої невістки. Дивний вибір, але не мені його судити.
Коли я виходила заміж, здавалося, що мені пощастило. Тарас був відповідальним, сміливим і сильним. Він розумів, що таке родина, але так і не зміг відірватися від матері та сестри. Якщо синів вона не надто післяла, то донька завжди була для неї на першому місці.
Оленка була десятирічною, коли я її побачила вперше. Спочатку вона не заважала, але через пять років все змінилося. Вона не хотіла вчитися, товаришувала з сумнівними людьми, і мій чоловік мусив постійно її виручати. Свекруха могла подзвонити серед ночі, щоб він негайно приїхав.
Я сподівалася, що Оленка зрештою виросте, вийде заміж, і все налагодиться. Та не тут-то було! Коли вона знайшла собі хлопця, свекруха вимагала, щоб сини зкинулися на весілля, бо грошей у неї не було. Наречений був із простої родини, тому молоді довелося жити зі свекрухою.
Однак незабаром вона зрозуміла, що їм важко під одним дахом. Тоді в неї виник ідеальний, на її думку, план: перебратися до нас, а квартиру залишити доньці. Незважаючи на те, що я купила цю оселю на власні заощадження, а Тарас не вклав жодної гривні. Найдивніше, що його ця пропозиція влаштовує. Він запевняє, що мати допоможе нам із хатніми справами.
У нас трикімнатна квартира, але я не хочу жертвувати комфортом і ділити свій простір. Свекруха ж перевірена каже, що ми зобовязані її прихистити, адже Тарас старший син, а значить, на ньому турбота про батьків.
Я люблю свого чоловіка і не думаю про розлучення. Але як йому пояснити, що життя зі свекрухою це пекло? Може, хтось порадить?
