**Щоденниковий запис**
Моя свекруха вирішила, що буде встановлювати свої порядки в МОЄМУ домі. Я нагадала їй, хто тут господиня.
Так склалося, що мені довелося впустити до себе свою свекруху. Не тому, що я про це мріяла. Просто у мене чудовий чоловік, і він щиро просив допомогти — його мати опинилася у скрутному становищі. Я погодилася, стиснувши зуби. Хотіла зберегти мир у родині. Але, схоже, його мати про це швидко забула.
Свекруха почала вводити у моїй хаті свої закони, ніби то вона тут головна. Хоча я одразу попередила: квартира — моя, і я не дозволю втручатися у моє життя. Наші відносини з нею ніколи не були теплими. Їй завжди не подобалось, що я не танцюю під її дудку. А мене дратувала її манера тиснути та повчати.
Вона одразу ж побігла скаржитись моєму чоловікові. Але він розсудливий — не піддався на її наговори. Його мати з самого початку важко переживала, що квартира належить мені. Її лютило, що вона не може нав’язати свою волю, як звикла.
У свекрухи є молодша донька — Оксана, на чотири роки молодша за мене. Рік тому вона вийшла заміж, вже будучи вагітною. Молода сім’я оселилася у батьків чоловіка, але довго там не витримала. Через півроку, після народження дитини, Оксана втекла назад до матері. Свекруха у сльозах кричала:
— Змучили мою дівчину! Яка їй дісталася свекруха — гадюка, а не жінка! Усе норовить вкусити, принизити, образити! Ну як так можна з невісткою?
Я ледь не реготала. Адже ця «жахлива» свекруха — точна її копія. Дзеркальне відображення. Що ж, по заслугам — як то кажуть.
Оксана не розлучилася, чоловік продовжував допомагати грішми. За місяць він повернувся до дружини — тепер у однушку свекрухи. Там, звісно, було тісно, і вона ночувала на кухні. Із зятем не ладила, а Оксана, найсмішніше, підтримувала чоловіка у сварках із матір’ю:
— Мамо, не смій руйнувати мою сім’ю!
Я тоді сказала свекрусі прямо:
— Може, попросите їх з’їхати та зняти помешкання?
— А на що вони знімуть? Оксана у декреті, чоловік заробляє копійки. Що вони собі дозволять?
— Це їхні проблеми. І до нас вони не мають жодного стосунку.
Але вона почала частіше приходити до нас. Спочатку скаржилась на долю, потім — на біль у спині через сон на кухонному дивані, а далі — на сварки зятем. І раптом випалила:
— Я більше не можу з ними жити! Можна я до вас? На трішки?
Я хотіла відмовити. Але чоловік благав:
— Мама побуде у нас лише два місяці. Я говорив із Оксаною, вони скоро знімуть житло.
Я здалася. Але одразу поставила умови. Свекруха кивала: «Звісно, доню, все розумію». Перші два тижні вона була тихою, як миша. А потім почалося.
Вона почала перекроювати простір. То серветки свої повсюди розкладе, то картини переставить, то фіранки змінити запропонує. Я спершу терпіла. Потім почала скаржитися чоловікові. Він намагався поговорити — марно. Місяці йшли, а «тимчасово» перетворилося на півроку. Оксана, як я й підозрювала, з’їжджати не збиралася.
Свекруха все частіше чіплялася до мене: «Ти воду даремно ллєш!», «Ти неправильно готуєш!», «Ти не вмієш прибирати!» Колись вона викинула всю мою побутову хімію, купила огидне сіре мило, що смерділо на всю хату. Казала: «Хімія — це отрута, будемо по-старому!»
А ще вона постійно викидала їжу з холодильника, навіть тільки що приготовану. Говорила, мовляв, «неправильна енергетика» або «некорисна для мого сина». Я вибухнула. Не стала цього разу стримуватись, не побігла до чоловіка — сама вилила все, що накопичилося:
— Ви живете у МОЄМУ домі. Я дозволила вам залишитися — тимчасово. Отже, ваш строк вийшов. Збирайтеся та повертайтеся до доньки. Мені не потрібна друга мати. Я вже доросла і не дозволю комусь вказувати, як мені жити у МОЇЙ хаті!
Свекруха надулася. Коли чоловік повернувся, почала скаржитися на мене. А він розвів руками:
— Розбирайтеся самі. Я втручатися не буду.
Тоді вона пішла ва-банк: почала заявляти, що «старша та мудріша», що «я маю бути вдячна» їй за все. І тут я поставила крапку:
— Вдячна? За що — за те, що ви перетворили мій дім на пекло? Я вас не просила мене вчити життю. І вже точно не дозволю робити з моєї квартири філію психлікарні!
Я дала їй місяць на збори. Нехай самі вирішують свої житлові проблеми. Чому я маю бути заручницею їхнього хаосу? Із власною донькою вона не впоралася, а тепер вирішила зіпсувати життя мені?
Ні, дякую. Досить. У моїй хаті — мої правила.
**Життєвий урок:** Ніхто не має права порушувати твій спокій у власному домі. Навіть родичам варто ставити межі — інакше їх відсутність зруйнує тебе.
