Свекруха запропонувала нам перебратися у її квартиру, явно зі своїм розрахунком
Дуже дякую за вашу пропозицію. Вона справді щедра. Але ми відмовимось.
Обличчя свекрухи витягнулося.
А чому це? Гордості забагато?
Ні, справа не у гордості. Просто в нас свій лад, усе облаштовано. Дітям школу зараз міняти це стрес. Ми звикли до місця. У нас свіжий ремонт, все новеньке.
А у вас Оксана зробила паузу, добираючи слова, а потім вирішила сказати прямо. У вас там спогади, речі цінні для вас.
Діти ще малі, розіб’ють чи забруднять. Навіщо нам ці нерви?
Коли Оксана повернулась з роботи додому, я стояв у коридорі, чекав її.
Вона роззувалася, мовчки йшла у спальню, переодягалася там, потім йшла на кухню. Я мовчки поплентався слідом.
Оксана не витримала:
Знову почнеш? Я ж сказала: ні!
Я глибоко видихнув.
Мама знову дзвонила сьогодні. Каже, тиск стрибає. Їй там важко, дід та бабуся зовсім знеможені, капризують, як діти. Вона одна не справляється.
І що? Оксана відсьорбнула холодної води, намагаючись заспокоїтись. Вона сама хотіла жити на дачі.
Здає квартиру, отримує гривні, свіже повітря. Самій їй там подобалось.
Подобалось, доки була сила. А тепер стогне, нудьгує, складно їй. Коротше я набрав повітря у груди. Вона запропонувала нам переїхати до неї. У трикімнатну.
Оксана витріщилась на мене й рикнула:
Ні.
Чому одразу «ні»? Ти навіть не дала договорити! я розвів руками. Подумай: район хороший. До твого офісу 15 хвилин, до мого 20.
Школа з поглибленим вивченням мов навпроти, садочок у дворі. Не будемо більше витрачати час у заторах!
Свою квартиру здамо, сама іпотека себе гаситиме. Ще й залишиться.
Ти сам себе чуєш? Оксана підійшла зовсім близько. Ми живемо тут два з половиною роки.
Я кожну розетку тут сама вибирала! У дітей друзі в сусідньому підїзді.
Ми, нарешті, у своєму домі. Своєму!
Яка різниця, де жити, якщо ти тільки заночувати приїжджаєш додому? По дві години з роботи добираємось! кинув я їй. Там сталінка: стелі три метри, стіни товсті, сусідів не чути.
І ремонт з минулого століття, який ще коли я у школі була робили, відрізала Оксана. А головне це не наш дім. Це дім Лілії Степанівни.
Мама сказала, що не буде втручатися. Вона залишиться на дачі, просто знатиме, що квартира під наглядом.
Оксана гірко посміхнулася.
Сергію, у тебе память, як у карася? Згадай, як ми цю квартиру купували.
Я відвів погляд. Звісно, згадав. Сім років ми поневірялися по чужих однокімнатних квартирах, відкладали кожну гривню.
Коли назбирали на перший внесок, я пішов до мами. План був ідеальним: обміняти мамину велику трикімнатну в центрі Києва на хорошу двокімнатну для неї і щось путнє для нас, молодих.
Лілія Степанівна тоді кивала, посміхалася, казала: «Звичайно, діти, вам же треба розширюватися».
Ми вже навіть варіанти підібрали. Вже мріяли. А потім, у день, коли треба було їхати до ріелтора, вона подзвонила.
Памятаєш, що вона сказала? Оксана не відступала. «Я передумала Мій район такий престижний, сусіди достойні.
Куди я поїду у вашу новобудову до пролетарів? Ні, не хочу».
І ми пішли в банк, взяли іпотеку під скажені відсотки і купили це житло аж під Вишгородом. Самі. Без її «престижних метрів».
Вона тоді просто злякалася змін, вік уже, пробурмотів я. Зараз вона інакше говорить. Їй самотньо. Хоче, щоб онуки були ближче.
Онуки? Вона їх бачить раз на місяць, коли ми приїжджаємо з продуктами. За півгодини починає зітхати, що у неї від галасу голова болить.
На кухню вбіг шестирічний Марко, слідом човгала чотирирічна Ярина.
Мамо, тато, їсти хочемо! закричав Марко. А Ярина мій літак поламала! Я три години будував, а вона зламала
Неправда! пищала Ярина. Він сам упав!
Оксана видихнула.
Так, мити руки. Зараз будемо вечеряти. Тату, макарони зварив?
Зварив, буркнув я. І ковбаски.
Поки діти гуркотіли стільцями, а Оксана розкладала їжу, розмова стихла. До обговорення повернулись уже вночі, вклавшись спати.
***
У суботу довелося їхати на дачу Лілія Степанівна зранку подзвонила, зітхаючи: у діда ліки закінчились, у неї «серце ниє».
Дорога зайняла півтори години. Свекруха зустріла нас на ґанку. У свої 63 виглядала чудово: укладка, манікюр, шовкова хустина на шиї.
Нарешті приїхали, підставила щоку для поцілунку. Оксанко, ти що, поправилась? Чи сорочка така?
І вам доброго дня, Ліліє Степанівно. Сорочка вільна, звично проковтнула Оксана шпильку.
У вітальні сиділи її батьки зовсім старенькі, дрімали перед телевізором.
Оксана привіталась, але ті лише кивнули, не відриваючись від екрана.
Чаю будете? запитала Лілія Степанівна, йдучи до кухні. Є печиво, хоч і зачерствіло трохи… В магазин не ходжу ноги болять.
Ми торт привезли, поставив я коробку на стіл. Мамо, давай про квартиру поговоримо…
Лілія Степанівна тут же пожвавішала.
Та що казати, Сергійчику, нема сил уже. Тут, звісно, природа, за батьками догляд. А взимку? Сум та й годі. А там квартира стоїть, чужі люди живуть, все псують. Серце болить!
Мамо, квартиранти ж нормальні, сімя, обережно вставив я.
Нормальні! фыркнула вона. Минулого разу заходила штора на вікні криво висить. І запах не мій якийсь.
То ж думаю: чого ви мордуєтеся? Переїжджайте до мене. Всі розміститесь.
Оксана перезирнулася зі мною.
Ліліє Степанівно, а ви де плануєте жити? спитала вона прямо.
Свекруха здивовано підняла брови.
Як де? Тут, на дачі, з батьками. Ну, іноді приїжджатиму, здам аналізи, провідаю квартиру. У мене в поліклініці знайома лікарка.
Іноді це як часто? уточнила Оксана.
Може, раз-два на тиждень. Або на тиждень, як погода кепська. У мене ж там власна кімната, спальня.
Дітей туди не селіть, хай у вітальні живуть, а спальня хай стоїть. Мало що.
Оксана роздратовано глянула.
Тобто ви пропонуєте нам переїхати у трикімнатну, а одну кімнату не чіпати? І будемо вдвох з дітьми у двох кімнатах?
Чого закривати? здивувалася свекруха. Користуйтесь. Лише мої речі не чіпайте. І сервант. Там кришталь. І книги.
Сергію, памятаєш бібліотеку не чіпати!
Я занервував на стільці.
Мамо, якщо ми переїдемо, нам треба ж якось дітей розмістити, ліжечка поставити…
Навіщо ліжка? Диван там чудовий, розкладається. Ще твій батько купляв. Чого гроші тратити?
Оксана встала.
Сергію, вийдемо на хвилинку?
Вона вийшла на ґанок, не чекаючи погодження. Я вийшов слідом, озираючись на двері.
Ти чув? шепотіла Оксана. «Диван не руш, кімната моя, приїжджати буду на тиждень». Ти розумієш, що це означає?
Оксано, вона змін боїться…
Ні, Сергію! Ми просто безкоштовно маємо за її квартирою дивитися! Ми навіть шафу не зможемо пересунути!
Вона буде приїжджати, відкривати ключем двері у будь-який момент і вчити мене, як штори вішати, суп варити і ліжко стелити!
Але ж до роботи близько слабо зауважив я.
Мені байдуже до роботи! Я краще дві години у заторах простою, але знатиму: ввечері прийду у свій дім, де я господарка.
Я мовчав, дивлячись на свої черевики. Все розумів. Просто спокуса легкого рішення туманила розум.
І ще, Оксана схрестила руки. Згадай ту історію з обміном. Тоді для неї «престиж» був важливіший за нас.
А зараз їй просто нудно. Їй треба, щоб була біля кого бурчати.
У цей момент двері відчинились, на порозі стала Лілія Степанівна.
Про що ви там шепочетесь?
Оксана повернулась до неї.
Не будемо вам заважати. Не будемо переїжджати.
Дурниці, фыркнула свекруха. Сергію, чого мовчиш? Жінка вирішила, а ти підтакуєш?
Я підняв голову.
Мамо, Оксана права, твердо сказав я. Ми не поїдемо. У нас є свій дім.
Лілія Степанівна стиснула губи. Зрозуміла, що програла, але визнавати не збиралась.
Ну й дарма. Я ж, як краще хотіла. Допомогти. А ви… Живіть, як знаєте, стійте у своїх заторах. Тільки потім не скигліть.
Не будемо, пообіцяв я. Ми поїхали, мамо. Щось треба з ліків привезти?
Нічого мені від вас не треба, показово розвернулася і пішла у дім, грюкнувши дверима.
Доїжджали мовчки. Затори на вїзді у місто вже розсмоктались, та навігатор показував червону пляму біля нашого району.
Злишся? спитала Оксана, коли ми зупинилися на світлофорі.
Я похитав головою.
Ні. От уявив, як Марко скаче на тому «татовому дивані», і в мами напад. Ти права. Це була погана ідея.
Я не проти допомагати, Сергію, лагідно сказала вона, поклавши руку мені на коліно. Потрібно буде привеземо продукти, ліки.
Наймемо доглядальницю, якщо стане зовсім важко. Але жити ми будемо окремо.
Відстань запорука гарних стосунків.
Особливо з моєю мамою, сумно пожартував я.
***
Звісно, образу на Оксану й мене Лілія Степанівна затаїла.
Виявилось, що вона ще й квартирантів виселила, бо була впевнена, що ми з Оксаною переїдемо у квартиру.
Майже місяць вона виводила мене дзвінками.
Та я тримався мужньо на провокації матері не вівся. Бачиш, не так уже й важко сказати «ні», коли того вимагає ситуація.
