У нас гостювала свекруха, Марія Іванівна. Зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Схоплюйся, Оленко, ти бачила, що у тебе на кухні коїться?!» Я підскочила з ліжка, ще в піжамі, серце скакало, як навіжений заєць. Мчу коридором, на ходу натягуючи свій дрантивий халат, нюхаю – може, щось пахне димом? Чи газ забула вимкнути? В голові вже цілий блокбастер: плита палає, каструля вибухає, або ще якась катастрофа. Заходжу на кухню, а там… таргани. Ціле військо рудих паразитів скаче по столу, по тарілках, по залишках вечері, яку я вчора полінувала прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, наче це я спеціально виростила цю армію, щоб її шокувати.
«Оленко, це що, у вас завжди так?» — починає вона, і голос у неї аж дзвенить від обурення. «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — таргани, наче в покинутій хаті!» Я стою, мов грімом пришиблена, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волочила. Діти ревли, чоловік, Богдан, щось бурмотів про футбол, а я мріяла лише впасти у ліжко. Хто б міг подумати, що ці прокляті створіння виберуть саме цю ніч для свого карнавалу? І головне — звідки вони взагалі взялися? Ми ж не в якомусь занедбаному бараку живемо, у нас квартира, все пристойно. Ну, майже пристойно.
Марія Іванівна, звісно, не заспокоюється. «За моїх часів, — каже, — такого б не було! Я після вечері все мила, терла, ані крихти не залишала. А ти що? Молодь зараз ледарювата, тільки й знаєте, що в телефонах сидіти!» Я киваю, ковтаю образи, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона — генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — це справа честі. А я, бачте, її підвела. Починаю метушливо прибирати: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, посуд, все, що під руку потрапляє. Свекруха стоїть над душою і коментує: «Ось тут пропустила! А це що за пляма? Ти що, плиту ніколи не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не відповісти їй. Думаю: «Ну, Маріє Іванівно, ви ж не свята, у вас теж, певно, колись крихти на столі залишалися!» Але мовчу, бо знаю — сперечатися з нею марно.
Поки я воюю з тарганами, Богдан, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк, і замість допомогти тільки сміється: «О, Олю, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу змовк і пішов ставити чайник. А свекруха лише похитала головою: «Ось бачиш, і чоловік у тебе несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розгулявся!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків починатиме. І справді — вона сіла за стіл, уже вимитий мною до блиску, і завела: «За моїх часів чоловіків тримали у строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте — таргани на кухні, а вони сміються!»
Я слухаю, а в голові лише одна думка: як би дотягти до вечора, щоб Марія Іванівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж хороша жінка, але ці її напади… Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. От я мию, чищу, терплю, а вона все знає, до чого причепитися. То ложка не там лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, весь час, як білка в колесі, а тут ще й таргани вирішили влаштувати вечірку. І головне — звідки вони? Може, від сусідів? У нас же в будинку старі труби, підвал сирий, ось вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, як в рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все одно кидає: «Треба, Оленко, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Як не ти, то хто?» Я киваю, усміхаюся через силу, а в душі кричу: «Та відстаньте від мене!» Богдан, побачивши мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи перевела дух. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеальну кухню і думаю: невже я й справді така погана господиня? Може, Марія Іванівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, як я тягну на собі весь цей побут, дітей, роботу, і розумію: я стараюся. Може, не ідеально, може, не так, як за її часів, але стараюся. А таргани… Ну, з ким не буває? Завтра куплю пастки, розберуся з ними. Але свекрусі цього не поясниш.
Коли Марія Іванівна повернулася з прогулянки, я вже була спокійніша. Поставила чай, нарізала бутерброди, і ми навіть спілкувалися по-людськи. Вона розповідала про свої молоді роки, про те, як сама колись воювала з побутом, і я навіть відчула до неї якусь теплоту. Але глибоко в душі все одно знала: наступного разу, коли вонаНаступного разу перед її візитом я заздалегідь розкладу отруту, вимию кожну крихту й перевірю кухню з лупой — хай тільки спробує знайти хоч один тарган.
