**Щоденник**
Коли Олексій покинув мене, я ніби впала у прірву. Забрав всі наші заощадження, які ми збирали на власне житло, і зник. Просто розтанув, наче нас із піврічною донькою ніколи не існувало. Залишилася я сама в орендованій квартирі, без гроша, з дитиною на руках і без найменшої надії.
І саме того дня, коли здавалося, що земля розкривається під ногами, у двері постукали. Відчиняю — а на порозі вона, моя свекруха Ганна Миколаївна. Та сама, з якою у нас завжди були холодні, гострі, майже ворожі стосунки. Я навіть скулилась, чекаючи докорів. Але замість отрути в голосі почула рішуче:
— Збирай речі. З дитиною переїжджаєш до мене.
Я спробувала відмовитися. Ми стільки років ледве терпіли одна одну, здавалося, нічого доброго з цього не вийде. Але вона не дала мені й слова вставити:
— Ти мені не чужа. А дівчинка — моя онука. Ходімо. Я не залишу вас на вулиці.
Навіть моя рідна мати сказала, що місця у неї немає — мовляв, старша сестра з дітьми вже живе в неї, і так важко. А тут — свекруха, від якої я, признатися, найменшого сподівалася. Я не знала, що відповісти, лише прошепотіла:
— Дякую вам…
Ганна Миколаївна взяла маленьку на руки, заглянула їй у вічі й промовила:
— Ну що, сонце, тепер житимемо з бабусею? Читатимемо казки, гулятимемо, косички заплітатимемо…
Я стояла, ніби приголомшена. Ця жінка ще зовсім недавно називала мою доньку «найденим» і твердила, що я навмисне «затягнула» її сина у шлюб. А тепер — ось вона, вся ніжність і турбота.
У її квартирі вона віддала нам із малечею найбільшу кімнату, сама перейшла у маленьку. Ввечері приготувала на пару овочі та курку, поставила на стіл і строго глянула:
— Ти годуєш грудьми. Харчуйся правильно. Хочеш смаженого — будь ласка, але для донечки краще так. Я ще купила дитяче харчування — якщо не підійде, скажеш, візьмемо інше.
Я не витримала — розплакалася. Від тепла, несподіванки, болю, вдячності. Вона підійшла, обійняла:
— Тихше, доню. Чоловіки… що з них взяти? І мого батька Олексій не знав — я сама його витягнула. Не дозволю, щоб і ти сама тягнула. Усе буде добре, лише тримайся.
Я прожила з нею шість років. Моя свекруха стала не просто рідною людиною — вона замінила мені матір, якої, як з’ясувалося, у мене й не було. Ми вирощували дівчинку разом, а потім я вийшла заміж удруге — за чоловіка, який прийняв і мене, і мою доньку.
На весіллі Ганна Миколаївна сиділа на місці матері нареченої — тому що нею і була. Зараз моя донька вже школярка, а я ношу під серцем другого малюка — сина. І свекруха, моя найнесподіваніша опора, щодня питає: «Коли ж він уже з’явиться, мій онук-богатир?»
Отак. Чоловік пішов, а його мати лишилася. Лишилася, коли більше ніхто не хотів бути поруч. І хіба це не справжня родина?
***Урок:*** *Інколи найбільшу підтримку приходить звідти, звідки її найменш чекаєш.*
