Свекруха запропонувала помінятися квартирами — але за однієї умови: я маю переписати свою на неї.
Не знаю, що відчувають інші жінки, але я точно знаю: не збираюся ризикувати тим, що є моїм за правом. Особливо коли мова йде про нерухомість. Особливо — коли поруч родина чоловіка, у якій, як мені давно здавалося, за будь-якими «добрими намірами» завжди ховається щось підозріле.
Родина Олега — м’яко кажучи, непроста. Його молодший брат вже кілька років сидить у колонії. За що — догадайтеся самі. Він завжди був шанувальником ризикованих авантюр. То втягне когось у сумнівний бізнес, то «бере відповідальність на себе», а потім шукає крайніх. У підсумку — розплатився сповна. А його мати, моя свекруха, щоразу казала: «Та він же хлопчина…».
Коли ми з Олегом одружилися, варіантів, де жити, у нас не було — пішли до мене. Я не наполягала, просто у мене була квартира, яка дісталася від бабусі. Однокімнатна, але затишна, світла, з високими стелями. Місця нам вистачало з лихвою. Олег акуратний, домашній. Навіть на початку спільного життя він не лишав мокру підлогу в ванній і сам прав свої шкарпетки.
Минуло три роки. І ось — у нас народилася донька. Тиха, світла дівчинка Оленка. Я боялася безсонних ночей, істерик, втоми. Але Олена виявилася справжнім янголом. Спокійна, лагідна. З нею все було легко.
Олег виявився гарним батьком. Так, я б хотіла, щоб він заробляв більше, але хто б не хотів? Ми справлялися. А ось моя свекруха, ставши бабусею, наче розквітла. То з подарунками до нас, то дзвінки по десять разів на день. Все старається — особливо для мене. Спочатку я подумала, що їй просто хочеться бути ближче до онуки. Але потім зрозуміла — вона щось задумала.
План був простий. Свекруха запропонувала нам з Олегом переїхати у її двокімнатну квартиру. А сама вона, «старезна бабуся», готова пожити в нашій однушці. Мовляв, нам стане легше, дитині потрібен свій куток, більше місця, і, звісно, допомога бабусі поруч.
Словами — ідеальний варіант. Але був один нюанс. Свекруха поставила умову: щоб ми з чоловіком офіційно оформили обмін. Тобто, я мала переписати свою квартиру на неї. А та двокімнатна квартира, куди б ми переїхали, мала залишитися на Олега. Тільки на нього.
Спочатку я навіть не зрозуміла підступу. А потім, коли сіла, усе прорахувала… і стало страшно. У разі розлучення я залишаюся з нічим: моя квартира — її, та, у якій живу, — його. І все за законом.
Навіть не знаю, чи хитрість це, чи далекоглядність, але свекруха стоїть на своєму. Умовляє, тисне, використовує всі аргументи. Навіть каже, що якщо я відмовляюся, то, виходить, заздалегідь думаю про розлучення. А якщо думаю — значить, не люблю.
Олег слухає. Він розгублений. Розуміє, що це може бути ризиковано, але ж мати — хіба поганого порадить? Ми поговорили серйозно. Я сказала: «Олеже, ти мій чоловік, батько моєї дитини. Я тобі довіряю. Але ось твоїй матері — ні. Не хочу. Не можу. У мене погане передчуття».
Він відповів, що я все ускладнюю. Що я маю бути гнучкішою, що це ж просто папери. Що нічого не зміниться, і ніхто нікого не покине. Але я знаю, як буває. Сьогодні — «ніхто», а завтра вже «ми чужі». І залишуся я з дитиною — без нічого.
Я запропонувала компроміс: просто обмін — без перепису, без дарчих. Хочете — давайте жити, як родина, без цих паперових махінацій. Але свекруха відмовилася. Сказала прямо: «Не довіряю. А раптом ви розійдетеся — і половина моєї квартири піде тобі».
Ось так. Боїться за свою квартиру, але вимагає мою.
Тепер кожен день — тиск. Олег ворчить, каже, що втомився від суперечок. Свекруха дзвонить, умовляє. І все під маскою доброти. А я сиджу у своїй однушці, дивлюся на сплячу Оленку і думаю — невже я така погана мати, якщо не хочу віддавати все чужим людям?
Не знаю, як вчинити. Розлучатися я не збираюся. Але й віддавати квартиру — теж. Я втомилася. Я не жадібна. Я просто не хочу опинитися на вулиці, якщо завтра все розвалиться. Навколо занадто багато прикладів.
Порадьте — що б ви зробили на моєму міЯ поставила умову — підпишемо договір, де чітко буде прописано, що обидві квартири залишаються нашим спільним майном, інакше обмін не відбудеться.
