Тетяна Іванівна не могла заспокоїтися — сьогодні її син Данило мав привести до дому свою наречену. Жінка зранку метушилася на кухні, накрила святковий стіл, продумала кожну дрібницю. Марійка їй одразу сподобалась: лагідна, чемна, добре вихована. Познайомились, сіли до столу, розговорились. Але після вечері Данило вийшов провести наречену й повернувся через годину зруйнований.
— Сину, що сталося? — злякалася мати.
— Усе, мамо. Весілля не буде. Марійка розірвала заручини, — приглушено відповів він.
— Як це розірвала?.. Чому?
— Через тебе, мамо…
Тетяна завмерла. Невже це правда?
Пізніше, ледве стримуючи сльози, вона дзвонила подрузі Гафії:
— Гафіє, приїжджай… Я не знаю, як жити далі. Я заважаю своєму синові, і краще б мене взагалі не було.
— Годі нести дурниці! — різко відповіла подруга. — Чекай, незабаром буду.
З Данилом вони жили удвох у скромній орендованій хаті. Власного житла у них не було, рідних, які б могли допомогти — теж. Син ріс на очах, вчився, поступив до університету, а Тетяна працювала на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями. Так і жили — тяжко, але дружно. Лише одне турбувало Тетяну: син довго не заводив серйозних стосунків. А їй так хотілося онуків…
Тому, коли в житті Данила з’явилася Марійка, серце матері сповнилося надією. І ось, за півроку, він повідомив: вони подали заяву до палацу шлюбів.
Тетяна готувалася до їхнього візиту, як до великої події. Марійка справді їй сподобалася. Але за вечерею та раптом спитала:
— А ви, Тетяно Іванівно, тут довго ще?
— В якому сенсі? Я тут живу.
— У цьому домі?.. — здивувалася Марійка.
— Так. З Данилом.
— Зрозуміло… Вибачте, я просто не знала.
Розмова закінчилася, але в поведінці дівчини щось змінилося. Наступного дня вона відмовилася зустрічатися з Данилом, а потім взагалі сказала, що скасовує весілля. Причина — вона не готова жити з його матір’ю.
— Я для них тягар, Гафіє! — ридала Тетяна. — А я б лише допомагала: і по господарству, і з дитиною… Адже вона ж вагітна!
— Послухай, — суворо сказала подруга. — Синові треба будувати своє життя. Ти ж сама через це пройшла. Він чоловік, він має стати головою родини, а не жити з мамою до старості.
— Але я сама не впораюся. В мене ні нормальної пенсії, ні роботи…
— Отже, упораєшся. Усі справляються. І ти зможеш. Головне — не заважати їхньому щастю. Хочеш — матимеш онука, дружню родину й подяку сина. Не захочеш — втратиш усе.
Тетяна Іванівна наважилася. Наступного дня вони з Гафією пішли до Марійки.
— Дякую, що прийшли, — сказала Марійка після довгої розмови. — Я б сама не наважилася. Але… Дякую вам. І знайте: ми вас ніколи не покинемо. У разі чого — допоможемо.
— Ми?.. — здивовано перепитала Тетяна.
— Так. Я залишаюся з Данилом. Я його люблю. Але житимемо окремо. Дякую, що ви це зрозуміли.
Весілля все ж відбулося. Данило переїхав до Марійки. А коли народився їхній син, Марійка сама запропонувала свекрусі пожити у них: їй потрібна була допомога.
Тепер Тетяна доглядає онука, готує смачні обіди, а одного разу Марійка підійшла до неї й сказала:
— Дякую вам, мамо… Навіть не уявляю, як би ми впоралися без вас.
Кінець.
