Свекруха знову хоче до нас у гості, але я сказала — ні. І більше не зміню свого рішення.
Нещодавно чоловік знову почав мене умовляти: його мати, мовляв, дуже сумує за нами та прагне приїхати. І тут мене пройняло. Я відразу ж категорично відмовила. Одного її візиту за всі шість років нашого шлюбу вистачило з лишком, щоб я зареклася: більше — ні за що. Тоді вона примчала не сама, а з рідною сестрою, без попередження, наче грім серед ясного неба. Ще тоді я стрималася. Але зараз — не вийде.
— Хочеш побачитись із матір’ю — будь ласка, бери доньку та їдьте до неї. Хочеш, зніми їй готель — я й слова не скажу. Але до мого дому вона більше не зайде.
Та виявилося, що свекруха навіть слухати не хоче ні про готель, ні про візит у себе вдома. Їй, бачите, саме в нашу квартиру так і кортить. Я задумалася — нащо їй так наполегливо лізти в чуже житло, де її не чекають?
Чоловік родом із Донеччини. Ми познайомилися ще студентами, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а потім переїхав до мене. Ця оселя була куплена моїми батьками ще десять років тому та оформлена на мене. Це моє, і я за нього відповідаю.
Мати чоловіка — зовсім не бідна жінка. Вона цілком могла б допомогти синові придбати житло, але замість цього постійно твердить: «А раптом розлучитесь, і хитра дружина все забере? Нехай краще живе в неї, так надійніше». А ось його сестрі, Марійці, мати активно допомагала. Та навіть фіктивно розлучилася з чоловіком, щоб отримати допомогу від матері на іпотеку. Тепер Марійка живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку та аліменти. Усі задоволені.
До того ж, свекруха колись запропонувала і нам з чоловіком розлучитися — для вигляду. Я тоді холодно відповіла:
— Якщо розлучимося — то назавжди. Збирай речі та живи, як хочеш, сам.
З тих пір це питання закрите. Я до неї в хату ні разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона все ж приїхала. Сказала:
— Хочу хоча б раз побачити онуку. Бо по фото не можу зрозуміти, на кого вона більше схожа.
Я погодилася. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде із сестрою. Мабуть, їм треба було влаштувати справжню «експертизу» зовнішності. Але їхній план провалився — донька вилитий батько. Довелося визнати це навіть їм.
Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, пограли з онукою, прийняли подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на повну: запекла курку, наліпила вареників, зробила три салати, сирну та м’ясну нарізку, торт, фрукти… Та ледь ми сіли, як почалося.
— А де пиріжки? — суворо спитала свекруха.
— Ви що, голодні залишилися? — здивувалася я.
— Ні, це я так, просто спитала…
Після вечері — продовження:
— Мій син добре знає, що я люблю. Мабуть, не розповів тобі?
Я згадала, як чоловік казав: у них у родині культ потрохів — печінка, легені, пиріжки з нутою. А я з дитинства не виношу запаху сирої печінки і готувати таке просто не можу.
Наступного дня вони пішли гуляти, а я вирішила «сподобатися» — спекла пиріжки із сиром, шинкою та капустою. Подаю.
— А де з нутрощами? — знову незадоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!
Я пояснила, що не переношу запах. Вона завела очі. Потім за обідом знову сцена:
— Що, борщ без потрохів? З м’ясом?! — промовила з огидою.
Тоді я не витримала. Взяла доньку та поїхала до мами. Повернулася ввечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.
Через тиждень, під час відеодзвінка, чую від неї:
— Ось Марійка — молодець. Завжди зустріне, завжди приготує те, що я люблю. А ця… ніякого затишку, ніякого гостинного прийому.
Після цього я сказала чоловікові: «Хай навіть не сподівається сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І ось через три роки вона знову хоче до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — моя твердиня. І ті, хто не вміє поважати кордони, залишаться за дверима.
