Мене звати Соломія, мені тридцять два роки, і нещодавно завершився один із найболючіших періодів мого життя — розлучення з чоловіком. Його звали Богдан. Ми були одружені трохи більше трьох років, і, чесно кажучи, це були не найлегші роки. Причина наших сварок, образ і, зрештою, повного розриву — зовсім не Богдан. А його мати, Надія Степанівна.
Від самого початку вона мене не злюбила. Навіть коли ми лише починали зустрічатися, вона намагалася переконати Богдана, що я йому не пара, що я з «не тої родини», «занадто своєвладна» і «погано впливаю на його кар’єру». Її улюблена фраза була:
«Одружуватися треба не по коханню, а по розрахунку, інакше все життя в біді проживеш.»
Коли ми все-таки одружилися, я намагалася поліпшити з нею стосунки. Приносила подарунки, запрошувала в гості, підтримувала під час хвороб. Але все було даремно. Вона при кожній нагоді вставляла шпильки. Казала Богдану, що я не вмію готувати, що діти у нас будуть негарними, бо в моєї бабусі «горб був», і навіть шепотіла йому на вухо, що бачила, як я «підозріло посміхаюся» сусідові.
Вона постійно капала йому на мозок. Втручалася в будь-які наші розмови, завжди з’являлася в найнезручніші моменти, приходила без попередження й влаштовувала сцени ревнощів. Вона переконувала Богдана, що я йому зраджую, і навіть одного разу привела в дім дівчину, з якою, як виявилося пізніше, мріяла «одружити» сина. Організувала романтичну вечерю при свічках у квартирі, де ми з Богданом ще жили разом! Сама накрила на стіл, сама все спланувала. А я того дня, до речі, працювала допізна.
Богдан спочатку сміявся.
«Мама просто дивна, не зважай», — казав він.
Але з кожним днем він ставав все тихішим, все рідше підтримував мене, все частіше мовчав, коли я плакала.
А потім мені стало нестерпно. Я почала прокидатися вночі від тривоги, почалися проблеми з серцем, схудла, і в якийсь момент зрозуміла: я не живу, а виживаю. Я більше не могла дивитися, як мати мого чоловіка систематично руйнує наш шлюб, а сам чоловік просто мовчить і спостерігає. Я зібрала речі й пішла. Без істерик. Без скандалів. Просто поставила крапку.
Богдан навіть не став мене зупиняти. За день він повернувся до матері. Та, мабуть, перемогла.
Минуло два місяці. І ось у суботу вранці хтось подзвонив у двері. На порозі стояла вона. Надія Степанівна. Заплакана, з тремтливими руками, з пакетиком цукерок — «до чаю».
«Соломіє, — ледве чутно прошепотіла вона, — повернися до Богдана… Він зовсім не той. Звільнився з роботи. Почав пити. Каже, що не хоче жити…»
Я спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. А потім розсміялася.
«Ви ж цього хотіли, пам’ятаєте? Щоб ми розлучилися. Щоб я зникла з його життя. Тепер насолоджуйтеся суспільством свого сина. Він тепер лише ваш. Ви ж так старалися.»
Я зачинила двері. Не тому що зла. А тому що боляче.
Відтоді вона пише мені майже щодня. Благає. Каже, що не знала, як добре я вміла підтримувати Богдана в тонусі, що я була чудовою дружиною, господинею і взагалі «світлою людиною». І я читаю її повідомлення й не вірю. Це ж та сама жінка, що три роки методично руйнувала моє життя?
Я не повернуся до Богдана. Я не можу повернутися туди, де мене так довго ламали. Навіть якщо він зміниться, навіть якщо зрозуміє — я вже не та Соломія. Я більше не живу в очікуванні чиєїсь любові. Не шукаю схвалення. Я просто хочу спокою. Тиші. Радості. Без вічних докорів і пустих поглядів.
Нехай тепер Надія Степанівна радіє своїй перемозі. Адже вона її здобула. Тільки з таким результатом, якого сама собі не бажала. Нехай думає. Якщо, звісно, ще вміє…
