Мене звати Соломія, мені тридцять два роки, і нещодавно завершився один із найбільш болючих періодів мого життя — розлучення з чоловіком. Його звали Олег. Ми були одружені трохи більше трьох років, і, чесно кажучи, це були не найлегші роки. Причина наших сварок, образ і, зрештою, повного розриву — зовсім не Олег. А його мати, Ганна Степанівна.
Від самого початку вона мене не прийняла. Ще коли ми лише зустрічалися, вона намагалася переконати Олега, що я йому не пара, що я з «не тієї сім’ї», «занадто своєрідна» та «погано впливаю на його кар’єру». Її улюблена фраза звучала так:
— Одружуватися треба не по любові, а по розрахунку, інакше ціле життя в біді проживеш.
Коли ми все ж таки одружилися, я намагалася знайти з нею спільну мову. Приносила подарунки, запрошувала в гості, підтримувала, коли вона хворіла. Але все було марно. Вона при кожній нагоді встромляла шпильки. Казала Олегу, що я не вмію готувати, що діти у нас будуть «негарними», бо в моєї бабусі «горб був», і навіть шепотіла йому, що бачила, як я «підозріло посміхалася» сусідові.
Вона постійно капала йому на мозок. Втручалася в наші розмови, з’являлася в найнезручніші моменти, приходила без попередження та влаштовувала сцени ревнощів. Вона переконувала Олега, що я йому зраджую, і навіть одного разу привела в наш будинок дівчину, на якій, як виявилося пізніше, мріяла «одружити» сина. Організувала романтичну вечерю при свічках у квартирі, де ми з Олегом ще жили разом! Сама накрила стіл, сама все підготувала. А я того дня, до речі, працювала до пізньої ночі.
Олег спочатку сміявся.
— Мама просто трохи дивна, не звертай уваги, — казав він.
Але з кожним днем він ставав усе тихішим, усе рідше підтримував мене, усе частіше мовчав, коли я плакала.
А потім мені стало нестерпно. Я почала прокидатися вночі від тривоги, у мене з’явилися проблеми з серцем, я схудла, і в якийсь момент усвідомила: я не живу, а виживаю. Я більше не могла дивитися, як мати мого чоловіка систематично руйнує наш шлюб, а він сам лише мовчить і спостерігає. Я зібрала речі й пішла. Без істерик. Без скандалів. Просто поставила крапку.
Олег навіть не спробував мене зупинити. Через день він повернувся до матері. Схоже, вона перемогла.
Минуло два місяці. І от одного суботнього ранку в двері подзвонили. На порозі стояла вона. Ганна Степанівна. Заплакана, з тремтячими руками, з пакетиком цукерок — «до чаю».
— Соломіє, — ледве чутно прошепотіла вона, — повернися до Олега… Він зовсім не той. Він звільнився. Він почав пити. Каже, що не хоче жити…
Я спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. А потім засміялася.
— Ви ж цього хотіли, пам’ятаєте? Щоб ми розлучилися. Щоб я зникла з його життя. Тож тепер насолоджуйтеся суспільством свого сина. Він тепер тільки ваш. Ви ж так старанно цього добивалися.
Я захлопнула двері. Не через помсту. А тому що болюче.
З тих пір вона пише мені майже щодня. Благає. Каже, що не знала, як добре я вміла тримати Олега в тонусі, що я була прекрасною дружиною, господинею і взагалі «світлою людиною». І я читаю її повідомлення, і не вірю. Невже це та сама жінка, яка три роки методично руйнувала моє життя?
Я не повернуся до Олега. Я не можу повернутися туди, де мене так довго ламали. Навіть якщо він зміниться, навіть якщо усвідомить — я вже не та Соломія. Я більше не живу очікуванням чиєїсь любові. Я більше не шукаю схвалення. Я просто хочу спокою. Тиші. Радості. Без вічних докорів і поглядів, повних холодного розпачу.
Нехай тепер Ганна Степанівна радіє своїй перемозі. Адже вона її здобула. ТільАле тепер, коли її син сидить понурий у темній кімнаті, а вона сама розуміє, що втратила його назавжди, ця перемога смакує, як попіл.
