Було так давно, а наче вчора…
На кухні пахло печеною картоплею з м’ясом, свічки на столі миготіли затишним світлом, а Соломія поправляла серветку, чекаючи на чоловіка. Сьогодні вона старанно готувала — перед самим Новим роком хотілося особливого вечора. Але Остап запізнювався — цілих дві години. Усе встигло остигнути, навіть її серце трохи замерзло. Та коли він нарешті відчинив двері, вона з радістю кинулася до нього — адже коханий повернувся.
Вони мовчки сіли за стіл. Соломія посміхалася в очікуванні, а Остап беземоційно водив виделкою по тарілці. Раптом він поклав столове приладдя і, не піднімаючи погляду, кинув:
— М’ясо знову як шкіра. І взагалі… Я йду. У мене інша жінка. І давно. Не кохаю тебе, розумієш? Може, й ніколи не кохав. Не знаю, навіщ ми одружились.
Слова били, як батогом. Соломія не могла вимовити й слова, завмерла з шматочком того самого м’яса в роті. Сім років шлюбу — і ось так, за одну вечерю, усе перекреслилося.
— А як же я, Остапе? — прошепотіла вона. — Що мені тепер робити?
— Жити. Ти ж молода, ще зустрінеш когось. Дітей у нас нема — отже, ніщо не тримає. А Дарина, до якої я йду, — чудова. Старша за мене, з донькою, яку я вже люблю, як рідну. Вона кличе мене татом. І готує, до речі, краще…
Він говорив спокійно, наче про плани на вихідні. Квартира, мовляв, залишається їй — він же не зовсім підлюка. Машину забере — його кредит. Усе справедливо. Навіть додав:
— Із Новим роком, Сонечко. Хай у тебе в новому році буде щастя.
Із цими словами Остап пішов, залишивши по собі лише запах улюбленої парфумерії — та тишу.
Дарина… Дівчинка, яка кличе його татом… Боже, як же боляче.
Соломія сіла у крісло й дивилася в одну точку. На підлокітнику лежала його футболка. Та сама, у якій він часто спав. Вона притулила її до обличчя й заплакала. Тихо, гірко, так, як плачуть, коли руйнується не просто кохання — а ціле життя.
Але ранок приніс рішучість. Футболка полетіла у смітник. Вона витерла сльози, підвелася й прошепотіла: «Годі. Я не зламаюся».
Корпоратив вона проігнорувала — не до веселощів. Колеги співчували, особливо бухгалтерка Галя, якій вона з нерозважливості все розповіла. Жалість боліла гірше за самі слова.
Мати, дізнавшись, лише зітхнула:
— Може, повернеться? Пробач, доню, буває всяке…
— Не хочу, мамо. Він мене не кохав. А я… Напевно, й сама не знала, що таке справжнє кохання.
— Приїжджай до нас на свята…
— Ні. Хочу бути сама. Звикати.
31 грудня Соломія купила мандарини, салати, шампанське, баночку ікри. Прикрасила вікно ґірляндами, як робила щороку. І раптом згадала дитячу традицію — написати бажання на паперці.
«Хочу зустріти рідну душу й бути щасливою», — написала вона, згорнула листочок і поклала під подушку.
Настрій трохи поліпшився. Під бій курантів вона вийшла на балкон і, дивлячись у небо, з іронією промовила:
— Ну де ж ти, моя рідна душе? Не осудь мене за м’ясо й не йди до Дарини! Тільки приходь.
— А яку музику любиш? — почувся знизу чоловічий голос.
— Що? Хто це? — здивувалася Соломія.
— Богдан. Живу поверхом нижче. Випадково почув. Перепрошую…
— Люблю класику. І оперу.
— Чудово. Я не сиджу за комп’ютером по вечорах, і Дарини в мене нема. Я теж сам… Нещодавно розлучився.
— Богдане… Дуже приємно. А знаєте що? Піднімайтесь. Послухаємо музику.
— Зараз! Тільки візьму баночку варення й шампанського!
Вони зустріли Новий рік удвох. Танцювали, розмовляли, сміялися, їли мандарини. Соломія не пам’ятала, коли останній раз сміялася так щиро. Це була чарівна ніч.
А потім були побачення, ковзани, кав’ярні, довгі розмови. Богдан виявився простим, щирим чоловіком. Вона закохувалася з кожним днем все сильніше.
На розлучення Соломія прийшла у білій блузці й з усмішкою. Остап був уражений:
— Ти… Ти щаслива?
— Так. І вдячна тобі. За свободу. Мені здається, я нарешті знайшла свою душу.
І вона пішла, не озираючись. ВперА через рік вони вже купували будиночок за містом, де під яблунею грала їхня маленька донька.
