Григорію було не святкувати. Три дні він пробув біля ліжка своєї Марійки у лікарняній палаті. Не їв, майже не спав, лише слухав її переривчастий подих.
Ще тиждень тому його кохана дружина була здоровою й готувалася до Різдва. Прибирала в хаті, складала святкове меню, хоч, звісно, на дві пенсії особливих делікатесів не приготуєш. Та й навіщо їм стільки їжі? Головне, запевняв Марійку Григорій, щоб у хаті пахло кутєю та узваром. Не знав, що в одну мить дружина, мов підкошена травинка, впаде непритомна, а лікарі приголомшать складним діагнозом. І не буде пахнути в їхньому домі ні святом, ні затишком…
За ці страшні дні волосся чоловіка зовсім побіліло. А найбільше серце стиснулося, коли лікар сказав, що Марійці життєво необхідна операція. І назвав вартість — суму, схожу на ціну зірки.
«Та в мене ж таких грошей немає», — ледве чутно прошепотів Григорій. «Ми з дружиною — пенсіонери. Живемо скромно. Як може, допомагає небіж, та в нього своя родина, свої клопоти».
Лікар лише поспівчував і нагадав, що лікарня не покриє витрат на операцію. Від таких слів Григорію захотілося вмерти. Бо навіщо йому життя без Марійки?
Одружилися вони зовсім молодими. Відразу після школи. Прожили разом багато років. Добре прожили. Сварилися рідко, та й то через дрібниці. До вечора вже мирилися. Бог не дав дітей, тому всю любов віддавали Марійчиному небожеві. Той живе в Києві, але час від часу навідується з дружиною та доньками. Не забуває їх, старих. Та й вони нічим не зможуть допомогти, якщо на операцію потрібні такі гроші…
Ще одна ніч у муках тягнулася нескінченно. Вранці медсестри ледве умовили Григорія відлучитися на кілька годин додому — відпочити, поїсти. Він довго шукав ключ у кишенях кожуха. Коли нарешті знайшов, на порозі з’явилася сусідка Ганна:
«Ну як там Марійка, Грицю?»
Чоловік зітхнув, розповів сумні новини. Ганна схопилася за серце:
«Ой, лихо невимовне! Та де ж взяти ті гроші? Треба оголосити збір по селу. Зараз обійду сусідів — може, хоч на ліки вистачить».
Заглиблений у своє горе, Григорій лише роздратовано махнув рукою. Ганна зрозуміла — слова зайві. Не сказала більше нічого, лише принесла сусідові гарячого борщу, щойно звареного.
Незабаром чоловік знову був у лікарні. Стан Марійки погіршився, а він від безсилля лише стискав кулаки.
«Господи, врятуй її або забери мене разом із нею», — раз по раз шепотів у думках, вдивляючись у клапті неба крізь лікарняне вікно. Смеркалося. Сірі зимові хмари засипали світ снігом, і Григорію здавалося, що він — сам-на-сам у всесвіті, наодинці зі своїм горем.
«До Марії Іванівни відвідувачі», — порушила тишу медсестра, несхоже відчинивши двері.
Григорій здивовано подивився на неї. Хто міг прийти до Марійки? Небіж? Та ж він у відрядженні, обіцяв приїхати завтра. Мабуть, Ганна?
Але за плечима медсестри стояла незнайома молода жінка. Вона зробила крок уперед і спитала:
«Не впізнаєте мене? Я — Олеся, колись жила недалеко від вас».
Чоловік вдивлявся в її обличчя, але не міг згадати.
«Не пам’ятаєте… — продовжила Олеся. — Але мали б. Наша сім’я була дуже бідною, а ви нам часто допомагали. Бувало, й голодували…»
Перед очима Григорія промайнуло минуле. Він ще раз подивився на незнайомку — і мало не вдарив себе долонею по чолі. Як же він міг забути! Це ж найменша дівчинка з багатодітної сім’ї, що жила навпроти. Тоді їхня трагедія вразила все село — батько-будівельник загинув, залишилася мати з шістьма дітьми. Вони ледве виживали. А часи були важкі.
Григорій тоді заробляв непогано, тому разом із Марійкою годували малих то печивом, то цукерками, дарували книжки, іграшки. Не раз допомагали їхній матері, Катерині, яка працювала на двох роботах за копійки, зібрати дітей до школи. Бо ж було нестерпно дивитися, як вони бігали в холод у здертих кросівках та тоненьких курточках…
«Григорію Івановичу, тільки не хвилюйтеся, — перервала його спогади Олеся. — Мені Ганна розповіла про ваше лихо. І я вже оплатила операцію Марії Іванівні. Вона виживе. Усе буде добре, побачите».
«Олесю, Олесю… — не вірячи почутому, хапав повітря чоловік. — Дитинко, звідки в тебе стільки грошей? Це ж непосильна сума…»
«Не турбуйтеся, — стиснула його руку жінка. — Я вже багато років живу у Німеччині, чоловік має бізнес… На батьківщину приїжджаємо лише кілька разів на рік. У нас все є, тому можемо допомогти і вам».
Бог таки почув молитви Григорія. Наступного ранку Марійку прооперували. Вдало. Лікар запевнив, що дружина одужає. За кілька тижнів повернеться додомуГригорій, тримаючи руку Марійки, почув, як у палаті задзвенів сміх їхнього небожа, що несподівано приїхав із кошиком свіжих вишень — те, що його дружина так полюбляла ще з дитинства.
