Новорічний сюрприз для свекрухи
За святковим столом у свекрухи, Ольги Михайлівни, я, Соломія, сиділа, насолоджуючись її фірмовим олів’є та чекаючи на бій курантів. Раптом мій чоловік, Богдан, дістав із кишені конверт і з усмішкою простягнув його мамі: «Мамо, тут квитки в Туреччину, ти ж так мріяла про море! І автобус до Львова, щоб зручно було дістатися до аеропорту». Я ледь не випустила виделку з рук. Туреччина? Львів? Це що, мій Богдан, який зазвичай дарував мамі квіти та кондитерські набори, вирішив відправити її у подорож за тридев’ять земель? Я сиділа, роззявляючи очі, а в голові вертілося: коли він встиг все організувати, і чому я, його дружина, дізналася про це останньою?
Ми з Богданом одружені п’ять років, і кожного Нового року святкуємо в його батьків. Ольга Михайлівна — жінка ділова, все життя працювала вчителькою, а тепер на пенсії займається городиною і суспільними справами. Вона любить розповідати, як у молодості мріяла подорожувати, але так і не виїхала далі Одеси. «Ось би до моря, до Стамбула!» — зітхала вона, показуючи нам старі листівки з краєвидами Туреччини. Я завжди думала, що це лише мрії, на кшталт «полетіти на Місяць». Але Богдан, виявляється, слухав уважно. А я, як дурна, навіть не здогадувалася, що він готував такий сюрприз.
Того вечора було багато їжі: олів’є, холодець, запечена курка, вареники — Ольга Михайлівна не шкодувала сил. Ми сиділи всією родиною, піднімали келихи, жартували. Я допомагала свекрусі на кухні, нарізала салати, і все йшло, як завжди. І раптом Богдан підводиться, ніби збирається сказати тост, але замість цього дістає той конверт. «Мамо, — каже, — ти все життя для нас старалася, тепер твоя черга». Ольга Михайлівна відкрила конверт, прочитала, і очі їй засяяли. «Богданчику, це правда? Туреччина? Я ж… я ж тільки мріяла!» Вона ледь не розплакалася, обняла його, а я сиділа, ніби грім ударив.
Чесно, я була у шоці. Не те щоб я проти — Ольга Михайлівна гідна такого подарунка, вона чудова жінка. Але чому Богдан мені нічого не сказав? Ми ж разом плануємо витрати, разом обираємо подарунки! Я подарувала свекрусі хустку та крем для рук, а він — квитки до Туреччини! Це як якщо б я прийшла з букетом ромашок, а він — з діамантовим перснем. Я посміхалася, вітала, але всередині усе кипіло. Коли ми залишилися на кухні наодинці, я шепотом запитала: «Бодя, коли ти це встиг? І чому мені не сказав?» Він лише знизав плечима: «Соломійко, хотів зробити сюрприз для мами, ти б почала сперечатися, що дорого». Сперечатися? Може, я б підтримала, але хоч знала б!
Ольга Михайлівна була на сьомому небі. Вона миттю почала планувати: «Треба купити капелюх, а то сонце в Туреччині пече! І валізу нову, моя стара вже розлізлася». Я слухала, кивала, а сама думала: ну й Богдан, ну й конспіратор! Він навіть автобус до Львова підготував, щоб свекрусі не довелося морочитися з пересадками. Це, звісно, мило, але я почувалася так, ніби мене обійшли. Адже я теж хотіла б причетність до такого подарунка, щось додати від себе, відчути себе частиною цього щастя. А замість цього лише плескала в долоні, ніби глядачка.
По дорозі додому я не витримала і вилила душу: «Богдане, ти молодець, але я твоя дружина, могла б знати про такі плани. Це ж не просто подарунок, а ціла подорож!» Він подивився на мене, як на дитину, і сказав: «Соломійко, не сердься, я хотів, щоб мама зраділа. Ти б пробовталася». Пробовталася? Та я ж умію тримати язик за зубами! Але сперечатися було марно — Богдан сяяв від своєї місії, а я почувалася трохи обдуреною. Не через гроші, а через те, що він не поділився зі мною цією радістю.
Наступного дня я подзвонила подрузі, щоб виговоритися. Вона засміялася: «Соломійко, твій Богдан — геній сюрпризів! Радій, що у свекрухи буде Туреччина, а не прополювання городів!» Я засміялася, але все одно було прикро. Подруга порадила: «Скажи йому, щоб наступного разу робив сюрпризи і тобі теж». І справді, може, натякнути, що я теж не проти моря. Але потімА потім Ольга Михайлівна раптом зітхнула і сказала: “А може, ми всі поїдемо разом — молодість у нас уже не повернути, а ось спільні спогади варті кожного копійчани”.
