У квартирі панував тривожний дух, немов перед бурею. Лілея відчула це ще не зайшовши до дому. У під’їзді завалював їдкий запах палення, а сходи були залиті мильною водою, наче після повені. Відчинивши двері, Лілея кинула на полицю охапку квітів з роботи, зняла втомлюючі туфлі й перевзулася в старенькі тапки. Хоча гумові чоботи були б доречнішими — у передпокої води було більше, ніж у під’їзді. З глибин квартири лунав приглушений котячий вереск, а десь у надрах дому щось шипіло, гуділо й підозріло тріщало.
— Богдане, що ти наробив? — скрикнула Лілея, відчуваючи, як усередині закипає тривога.
За мить у дверях з’явився чоловік. У одних трусах, босоніж, з обличчям, замазаним сажею, у глибоких подряпинах і з величезним синяком під оком. На голові він мав рушник, зав’язаний на кшталт чалми, ніби тільки-но повернувся з ярмарку.
— Лілечко, ти вже вдома? — пробурмотів Богдан, нервозно крутя куток рушника. — Я думав, корпоратив, ти ж начальниця, до ночі будеш промови говорити…
Лілея важко зітхнула, сіла на старий пуф біля входу і, стримуючи роздратування, сказала:
— Розповідай, Богдане. Що ти цього знову зробив?
— Ну, Лілечко, моя радість, — заїкаючись, почав він, — тільки не запалюйся, прошу!
— Я запалювалася, коли в дев’яності на нашу фірму бандити наїжджали, — різко відповіла Лілея. — Хвилювалася, коли гроші на рахунках згоріли під час дефолту. Психувала, коли криза нас майже добила. Після цього мені все одно, хоч потоп. Викладай, що за цирк тут організував?
— Коротко… — Богдан завагався, потираючи синяк. — Я хотів влаштувати тобі свято. Сюрприз, розумієш? Вирішив прибрати, постирати, вечерю приготувати. Взяв відпустку, завантажив пральну машинку, пішов на базар… Ну, спершу на базар, купив м’ясо, а воно потекло.
— М’ясо? — примружилася Лілея.
— Ні, пральна машинка! — випалив Богдан. — Але не відразу. Я поклав м’ясо у духовку, почав прибирати, і раптом кіт…
— Він живий? — Лілея підняла брову.
— Живий, звісно! — образився Богдан. — Тільки трохи мокрий. Розумієш, коли я ввімкнув пралку, кота там не було, клянусь! А потім він якось… опинився всередині.
— Як?! — Лілея подалася вперед. — Як кіт міг залізти у закриту пральну машинку?!
— Не знаю, — Богдан розвів руками. — Мабуть, телепортувався. Вони ж хитрі, ці коти.
Лілея закрила очі, глибоко вдихнула й холодно промовила:
— Продовжуй, Богдане. Це стає все цікавішим. Але спершу покажи кота. Хочу переконатися, що з ним усе гаразд.
— Е-е, сонечко, — завагався Богдан, — до нього треба йти. Він… там…
— Сподіваюся, лапи в нього цілі? — Лілея подивилася на пошкрябане обличчя чоловіка.
— О, ще як! — похмуро підтвердив Богдан, потираючи щоку. — Тільки тимчасово… нерухомі. Для його ж безпеки.
— Гаразд, потім розберемося, — Лілея махнула рукою. — Що далі?
— Отже, поки кіт… е-е, прався, я відчув палення. Побіг на кухню, відкрив духовку — а там м’ясо палає! Пальці обпік, масло бризнуло, а воно як займеться! Волосся загорілося, дим валить, я гашу, а тут кіт заверещав. Побіг до пралки, бачу — його очі в ілюмінаторі, дивиться, як в’язень. Вимкнув машинку, хотів відкрити, а вона заблокувалася. Кіт оре, плита горить, обличчя болить, волосся тліє… Я схопив лом, ну, і пралка відразу потекла. Кіт вирвався, носився по квартирі, кричав, розбив три вази, обдер шпалери, зірвав штори, розлив шампанське, яке я для тебе приготував. Сусіди знизу били по батареї, кричали, що нас каструватимуть. Не знаю, кота чи мене. Але в цілому все під контролем, Лілечко, не хвилюйся!
Лілея витерла сльози — чи то від сміху, чи то від жаху — і, відштовхнувши чоловіка, увійшла у квартиру. Погром був епічним. Підлогу заливала вода, на кухні димилася згоріла сковорідка, шпалери виУ повітрі стояв суміш запаху паленого сала, мокрого кота і щирого, хоч і з хаотичним відтінком, кохання.
