Жінка прийшла в гості до подруги. Іще з університету дружили. Був день народження. І все було чудово, гарно, просто казково. Велика квартира, чотири просто́рі кімнати.
У вітальні накритий стіл — яких тільки страв там не було! І сир, що стікав золотими сльозками, справжній добрий сир із дірочками. І ковбаса вишукана, зерниста, з біленькими вкрапленнями сальця. І запічена риба. І м’ясо, засмажене на вертелі — нову духовку випробовували! І помідори малосольні, і хрустка капуста з часничком. І солодощі, і випічка… Не стіл, а справжній український натюрморт.
І гості такі гарні. Родичі та колеги. Усі щиро вітають, тости говорять. Музика тихенько грає на фоні. На полицях порцелянові статуетки, на вікнах гарні шторки, килим із квітами на підлозі, м’який, приглушує звуки… Усі їли із задоволенням.
Чоловік подруги подарував дружині витончене кольє з діамантом. Та ж дата — п’ятдесят років! Діти сердечно привітали маму. Маленький онук поцілував бабусю… І всім вистачило місця. І всі були щасливі та задоволені.
А потім навіть потанцювали. Господарі спеціально одну кімнату звільнили для танців. І трохи розігріті їжею та напоями гості танцювали повільні танці під чудові пісні своєї молодості. І Оксану теж запросив потанцювати дуже привабливий чоловік, колега чоловіка іменинниці.
Оксана танцювала. Розчервонілася, волосся розкуйовдилося — танцювала чарівно. Ніби знову була молодою. А чоловік посміхався, говорив компліменти. Нічого зайвого. Але було приємно. Так просто — слухати добрі слова.
А потім Оксана глянула на годинник і опам’яталася. Треба йти додому. Не йти — бігти. Уже пізно. Свекрусі потрібно дати ліки, помити її, чоловік сам не впорається. І треба варити їжу на завтра, бо завтра Оксана на роботу після обіду, а вранці — купа інших справ. Потім чоловік прийде — у нього теж справ повно. Коли в домі хворий, справ ніколи не буває замало. І вони не закінчуються.
А грошей нема. Чоловік втратив роботу — видавництво закрилося. Поки що влаштувався на час за маленькі гроші. А ще треба платити кредит, бо бізнес сина прогорив. І їхати до невістки в лікарню — вона з малям уже два тижні там лежить.
Свекруха залишиться з сидкою. А знаєте, скільки треба платити сидці за годину? Ось. Гроші потрібні. А ще треба вночі посидіти за комп’ютером, попрацювати, щоб потім сидка посиділа з хворою…
Ці думки раптом нахлинули. Оксана швидко зібралася — її не тримали. Святкування продовжувалося. Подруга обіймала на прощання. Вона завжди допомагала! Але в неї своє життя, своє свято. Свій чоловік. Свої діти. А Оксані треба йти додому. У свій дім і в своє життя.
І Оксана пішла до автобуса під холодним, проймаючим до кісток дощем. І на мить з’явилася думка: повернутися. Повернутися в тепло, туди, де накритий стіл, де грає музика, де всі такі добрі й щирі.
Де можна говорити не про хвороби та гроші, не про нещастя та проблеми — можна говорити про фільми. Згадувати смішні випадки з молодості. Сміятися з жартів. Або ось — танцювати під тиху ніжну музику повільний танець із симпатичним чоловіком…
Але Оксана їхала в холодному автобусі додому. А потім зайшла у свою маленьку квартиру — запах хвороби зустрів її. Хоч як мій і прибирай, цей запах не зникає. Запах нещастя — його важко описати. Але він є. І ще пахне підгорілою кашею — знову не встигли простежити. Потім важко відмивати каструлю…
А втомлений чоловік одразу розповів, що лікар призначив матері. І йому. Треба записатися до іншого лікаря, бо аналізи не дуже.
Квартира була темною, тісною, насиченою хворобою, бідністю, невдачами — так здалося Оксані. І чоловік стояв постарілий, сивий — наче вже дід. І лампочка перегоріла в люстрі. Світла стало менше. І скрізь коробочки з ліками, пакунки нових простирадл і підгузків, великий пакет з використаними — треба винести на смітник…
Це був такий різкий контраст із чужим щасливим домом, що Оксана ледь стримала сльози. Гіркий комок підступив до горла.
Оксана ковтнула його. Посміхнулася. Обійняла чоловіка. Сказала: «Дякую, що до Тетянки відпустив. Добре посиділи, відпочили. Набирай ванну, зараз маму купатимемо. Ти її годував? Ліки давав? А свої прийняв?»
І Оксана взялася за справи. Це життя. Треба його жити. Треба метушитися, битися, боротися, прибирати, мити й чистити, працювати й заробляти. Це просто життя. І близькі люди, без яких не можна. І треба покращувати те, що маємо. Не надто порівнюючи із чужим. Треба виконувати обов’язок. І любити. І рятувати своїх, от і все.
Так думала Оксана. А чоловік замінив лампочку — стало світліше. І квартира ніби розширилася, стала просторіІ раптом у дверях почувся теплий запах домашньої випічки — сусідка принесла ще гарячий пиріг, кажучи: “Ділитеся, у мене багато, а ви сьогодні такі втомлені”.
