Ранок видався мертвенно-тихим. Під’їзд, як завжди, дихав застояним повітрям — сумішшю котячого корму, старого пластику та чогось липко-солодкого, нагадуючи лежалу шкірку мандарина чи дешеві духи. Олена притулила чоло до холодної дверної рами й завмерла, слухаючи, як у сусідній квартирі знову грюкнули двері на балкон. Вже третій раз за тиждень. Різкий, нервовий звук — не просто від протягу. Це був схожий на крик, на відлуння чужої сварки, наче стіна між їхніми життями стала занадто тонкою.
Вона всмоктала ніс. Не від холоду — від хронічної втоми. Натягнула сірі, давно стерті на п’ятах кросівки — свої «універсальні обладунки». У них вона була майже непомітною, але зібраною. Цілісною. Хоч всередині вже давно розпадалося.
Сусід із четвертого поверху, той самий з вусами кольору цегляного пилу та незмінним синім спортивним костюмом, проминув повз, ніби тінь. Колись він спинив її у під’їзді словами: «Нудно ж, самій у квартирі, правда?» І тепер його голос був ніби іржавий цвях, забитий під ніготь.
Автобус, як завжди, запізнився. Всередині пахло промоклими куртками, пивом та кислою безнадією. Олена вчепилася у поручень так, що пальці побіліли, й дивилася у каламутне вікно. Відбиття — бліде обличчя, син під оком, сіре пальто, що з’їхало з одного плеча. Ніби все в ній було не на своєму місці. Мати казала б: «Ти як привид». Та мати не знала, як це — жити, коли дні не закінчуються, а просто зливаються в одну в’язку сіру масу, де не розгледіти ні кінця, ні початку.
В офісі було пустко. Майже всі пішли на дистанційну роботу. Залишилися лише такі, як вона — кому вдома гірше, ніж у цьому мертвому коридорі. Тут, принаймні, не чути докорів, не брязкають тарілки об стіну, не свердлять поглядом. Тут — безпечно. Холодно. Пусто. Але безпечно.
О другій вона вийшла у двір бізнес-центру. Не курила. Просто стояла. Повз пройшов охоронець, вдаючи, що не помічає її — як завжди. У кишені задзвенів телефон. Мама.
— Мам, я на роботі.
— Ти знову сама. Може, вийдеш кудись? Хоч пройдись.
— У мене справи.
— Оленко, ну це ж не життя. Ти просто існуєш. У тридцять два…
— Бувай, мам.
Відмовила. Без злості. Просто не було сил більше виправдовуватися.
На зворотному шляху зайшла до магазину. Купила м’який сир, булочки, м’ятний чай. Біля каси — літній чоловік. Посміхнувся й мовчки пропустив її вперед.
— Дякую, — сказала вона. І сама здивувалася — наскільки легко, спокійно це пролунало.
Вдома вже стемніло, хоча ще не було вечора. Олена ввімкнула не люстру, а стару гірлянду — ту саму, що колись розвісили на Новий рік. Тоді, тієї зими, усе здавалося іншим. Простим. Веселим. Теплим. Вони сміялися, їли пересмажені грінки, слухали музику з телефону. А тепер — вона одна.
Сіла просто на підлогу. Притулилася до стіни. Холодильник клацнув, ніби підтверджуючи, що будинок ще живий. Вона не злякалася. Просто зітхнула. Звуки — вже не вороги. Вони — свідки.
Вона взяла телефон. Відкрила папку із записами. «Голос». П’ятнадцять файлів. Він казав: «Я з тобою, ти в мене одна», «У нас усе вийде», «Ти особлива». А останній запис… — уривки, крик, матюки, глухий удар — двері? кулак? серце?
Олена натиснула «видалити». І рука не здригнулася.
Вона підвелася. Відкрила вікно. Протяглася до повітря — брудного, осіннього, справжнього. На балконі знову грюкнули двері. Вона усміхнулася.
— Нехай, — прошепотіла. — Нехай б’є.
Заварила чай. Розклала булочки на білій тарілці. Сіла за стіл. Ввімкнула ноутбук. Відкрила порожню сторінку й написала перше речення:
«Того дня я не боялася самотності — вперше відчула, що живу».
І цього вистачило, щоб світ, такий розбитий і кривий, перестав здаватися ворожим. Бо тепер — він її. Не веселий, не ідеальний. Але її.
