Перебуваючи в індивідуальній палаті, чоловік постійно вередував, звертаючи на себе увагу дружини. Йому відверто подобалось те, як Світлана піклується про нього, завжди поруч, турбується. Несподіванкою стала телефонна розмова: «Він поводить себе зовсім як примхлива дитина. Так, але я також сумую. Звісно, спробую. Обіймаю». Чоловік прикинувся, що спить, проте, чув кожне слово, сказане дружиною.
Двері відчинились, і до кімнати прошмигнула Світлана. Станіслав Андрійович, попри біль у нозі, враз повернувся, потупившись у стіну. Хоч і встиг побачити як його дружина зморщилась від запаху нової мазі, що чоловіку привезли із-за кордону.
Були часи, коли Станіслав радів різниці у віці. Тоді ще зовсім юна Світлана нагадувала йому тендітну німфу із білявим волоссям. Старший на 15 років класний керівник довго потайки кохав свою ученицю, жодним чином не виказуючи власних почуттів.
Майбутня дружина щиро здивувалась освідченням Станіслава на випускному, адже у вчителя були закохані перші красуні школи.
Класний керівник, ніби хлопчисько очікував на відповідь Світлани, порвавши багаторічні стосунки із коханкою Любою.
Та здається, Люба чудово усе розуміла, адже Стас прийшов у її життя ще зовсім несміливим, ледь повнолітнім студентом, їй же на той час вже було 33 роки: розлучена із яскравою зовнішністю, із досить легкими судженнями. Тоді вона допомогла йому із рефератом, і він добре розумів, що був не єдиним. Так він періодично протягом 15 років то на пару місяців залишався у неї, то повертався до матері, котра поверхнево ставилась до його тимчасового вподобання.
Тож Станіслав роками слідував звичці, Світлана лише стала кінцевою крапкою. Все частіше він залишав за собою право проводити власну відпустку з іншими, все рідше повертався до її дому. Люба мала виключну жіночу витримку, а, відтак, не задавала зайвих запитань, завжди створювала такий необхідний юному хлопцеві затишок.
Чи мав почуття Станіслав? Перебуваючи поруч – так, але не більше. Власне, Люба звикла до такого формату стосунків, тож, здавалося, із легкістю відпустила його, хоч і продовжувала надсилати привітання із днем народження, на які він не відповідав.
А шлюб зі Світланою більше нагадував стосунки інфантильного характеру. Подружжя не надто переймалося необхідністю народження дитини, адже мали достатньо коштів для різноманітних подорожей, спілкування з друзями, отримання задоволення.
Так, Станіслав Андрійович, як його ще довго називала власна дружина, відкрив компанію із нерухомості, а Світлана отримала роботу у турагентстві. Перші негаразди сімейного життя відкрились саме тоді, коли Стас потрапив до стаціонару після пошкодження ноги під час відпустки на гірськолижному курорті.
Перебуваючи в індивідуальній палаті, чоловік постійно вередував, звертаючи на себе увагу дружини. Йому відверто подобалось як Світлана піклується про нього, завжди поруч, турбується. Несподіванкою стала телефонна розмова: «Він поводить себе зовсім як примхлива дитина. Так, але я також сумую. Звісно, спробую. Обіймаю». Чоловік прикинувся, що спить, проте, чув кожне слово, сказане дружиною.
Саме з того моменту Станіслав почав пильнувати Світлану. Так він відмітив, що «відвідини подруг» чітко регламентовані по днях, отже, суперник має бути одружений. І скільки вже тривав цей зв’язок – було невідомо. Та чи палав він від ревнощів – ні. Ніби-то ще і зарано для байдужого сприйняття, та і дружина виглядає привабливо і усе встигає по господарству. Та йому чомусь стало порожньо, отож, він не знав наскільки ще вистачить його терпіння.
Аж якось пролунав дзвінок від тієї першої коханки. Він пам’ятав її м’який і спокійний тон, аж тут вона здавалась схвильованою та жорсткою: «Є потреба у зустрічі, якщо зручно – у суботу. Кафе не підходить для розмови, припаркуй авто біля під’їзду».
Станіслав подумав, що Люба, котра старша за нього на 15 років, а, відтак, їй вже під сімдесят, викликає його на побачення. Отже, не дивно, що вона відмовилась від зустрічі у кав’ярні, адже, певно, і до автомобіля буде складно дійти.
Побачивши її, Станіслав відмітив, що навряд упізнав би: ходила, використовуючи тростинку, а вдягнута була у звичайний сільський одяг. Та він вскочив їй назустріч, на мить відчувши себе тим юнаком студентських років. Коли вже обоє сиділи у машині, Люба почала твердо і без пауз.
Вона таки народила для себе доньку, Стаса не напружувала із допомогою. Та дівчина геть відбилась від рук, особливо у підлітковому віці. Невдовзі після повноліття дочка потрапила до в’язниці, де стала матір’ю. Після численних судових засідань, Люба таки отримала право опіки над дитиною. Та внучка ще зовсім немовля, а тиждень тому доньки не стало, тож Станіслав має надати і свою допомогу, адже це була і його дитина також.
Питання щодо внучки також хитке, адже опікунка літня, а Стас міцний чоловік, має кошти і сили, аби попіклуватись про дівчинку, адже та так на нього схожа.
Так і вирішили: він збере усі необхідні документи і обов’язково отримає опікунство.
Зі Світланою не став нічого обговорювати, приходив, коли хотів, і не звітував їй про свої справи. Спочатку вона хотіла заперечити, та він швидко вказав на її помилку, та все ж побоювався розлучення, адже не знав, чи віддадуть дитину у такому разі.
У процесі збору документів, Станіслав таки познайомився із внучкою: накупив солодів та м’яких іграшок, все намагався уявити, як же виглядає дитина насправді. Побачивши худорляву, непривабливу дівчинку, відразу зрозумів, що яблуко від яблуні падає недалеко.
Внучка дещо злякано, але все ж підійшла до дідуся, взяла м’якого зайця, пообіцявши ніколи не відпускати. Дідусь неабияк зрадів дівчинці, вона здалась йому напрочуд кмітливою, хоч і з певними фізичними вадами.
Тож Станіслав одразу зрозумів необхідність особливо догляду за дитиною, із застосуванням відповідних спеціалістів. Та Люба справедливо зауважила неможливість отримання опіки без участі його дружини.
Проте Світлана досить нервово вислухала, поки чоловік розповідав їй усю правду. Врешті вислухавши, порадила йому повертатись до колишньої коханки, адже їх багато що пов’язує. Станіслав пояснив дружині, що Люба йому дорога виключно як бабуся його онуки.
«Уявляю, як дівчинка бігатиме по кімнаті за смугастим котиком», – тремтячим голосом виговорив чоловік. «Для дитини все ж краще взяти рудого котика, як помаранч», – заперечила Світлана. А потім, побачивши фотографії дівчинки, щиро заплакала, не зважаючи на те, як виглядатиме.
Потім ще довго розповідала враженому чоловікові про відчайдушне бажання мати дитину, про ту порожнечу, що заполонила її серце, та про образу на коханого за байдужість до неї. Станіслав також відчув сльози, що чимдужче підступали до горла, зрозумів, що таке одкровення справа не одного вечора.
Лише б прискорити можливість, аби насолоджуватись тим, як мале внуча бігатиме за рудим котом.