Оленко, але ж там узимку холодно! Пічне опалення, дрова носити треба! Мамо, ти ж селянка, у дитинстві у тебе лише таке життя й було. Дідусь із бабусею все віку в селі прожили, та й нічого. А влітку взагалі краса буде город, ягоди, гриби в лісі збирати
Ганна ледве почала звикати до пенсійного дійства. Шістдесят літ за плечима, з них тридцять пять на фабриці бухгалтеркою. Тепер можна було спокійно пити ранкову каву, читати книжки й нікуди не бігти.
Перші місяці пенсії вона насолоджувалася тишею. Прокидалася, коли схочеться, снідала неспішно, дивилася улюблені програми. До крамниці ходила тоді, коли черги не було. Після сорока років метушні це було щастям.
Донька Олена подзвонила у неділю вранці:
Мамо, треба поговорити. Серйозно.
Що трапилося? збентежилася Ганна. З Даринкою все добре?
З донечкою гаразд. Приїду, розповім. Не хвилюйся!
Ці слова лише посилили тривогу. Бо коли діти кажуть «не хвилюйся», значить, є причина.
За годину Олена сиділа на кухні, гладила округлий живіт. Тридцять років, друга дитина незабаром, а за чоловіком так і не пішла до того Михайла.
Хоча живуть разом пять років, донька Даринка підросла, та шлюб для них ніби й неважливий.
Мамо, у нас клопіт з житлом, почала донька, нервово крутячи в руках чашку. Господиня підняла оренду. Ми ледве тягнемо теперішню, а тут ще на дві тисячі більше.
Ганна кивнула. Знала, що молодим нелегко. Михайло працює то там, то там сьогодні на будівництві, завтра водієм. Олена у декреті з донечкою, незабаром другий.
Думали зїхати, де дешевше, продовжувала вона, але з дитиною ніхто не хоче здавати.
І що вирішили? запитала мати, вже відчуваючи підступ.
Ось тому й прийшла, Олена покрутила край хустки. Мамо, чи можна нам пожити в тебе? На час, звісно. Поки гроші зберемо, може, потім іпотеку візьмемо.
Ганна ледве не поперхнулася кавою. У двокімнатній хрущовці й так тісно, а тут ще сімя з дитиною та друга на підході.
Оленко, як ми всі тут помістимося? У мене ж лише дві кімнат
