**Осяяння**
— Олесь! — Увійшовши до кімнати, Соломія тримала руки за спиною. В її усмішці була загадковість, а очі світилися щастям.
Олесь теж посміхнувся, відчуваючи, що зараз почує щось приємне чи отримає подарунок.
— Що там у тебе? — Він навіть привстав із дивана, нахилившись до неї. — Не тягни, показуй.
— Ось. — Соломія простягнула руку, на долоні лежав невеличкий предмет. Олесь ще не розгледів, що саме, але його усмішка вже втратила свій сяйво.
— Що це? — спитав він і відвалився назад, немов відсторонюючись від несподіванки.
— Подивись! — Соломія зробила крок до нього, досі тримаючи тест на вагітність. — Я вагітна! — не витримавши, вигукнула вона.
Голос її тремтів від ледве стриманої радості.
«Вагітна…» — повторив про себе Олесь. Усмішка зникла. Він дивився на Соломію зі страхом, наче перед ним стояла вже не вона, а хтось зовсім інший.
Її посмішка так само повільно згасла, як світло в театрі перед виставою. Вона стиснула тест у долоні й опустила руку.
— Ти не радий? — Голос тепер тремтів від сліз.
— Соломіє, ми ж домовлялися чекати, — через силу пролунав його голос, тепер твердий і холодний. — Ти перестала пити таблетки?
— Я забула один раз, а потім… — Вона сіла на диван поруч. Олесь одразу ж відсунувся, немов боявся заразитися.
— Про що ти думала? Чому мені не сказала? Тобі справді хочеться возитися з пелюшками, не спати ночами? Ти й сама ще дитина. — Він схопився, заходив по кімнаті. — Давай обговоримо, не будемо квапитися…
— Я не робитиму аборт. Він уже є. Я знаю, що це хлопчик. Він буде схожий на тебе, — сказала Соломія. Очі її блищали від сліз.
Слова ці приковали Олеся до підлоги. Вона дивилася на нього з відчайдушною рішучістю.
— Послухай… — Він обійняв її, притягнув до себе. *Криком не допоможеш. Треба бути м’яким, лагідним…*
Але Соломія зірвалася, наче почула його думки.
— Я. Не. Буду. Робити. Аборт. — Кожне слово вона вимовила окремо.
— Я нічого такого не казав. Я просто злякався. Пробач, що так відреагував. — Він притягнув її до себе. — Дурненька моя, як же я тебе люблю. Не плач, будь ласка, це шкідливо для дитини.
— Ти справді радий? — прошепотіла вона.
— Звісно, — легко відповів Олесь, хоч у думках вже рахував: *Ще дев’ять місяців, цілий рік… будь-що може статися.*
Час минав, і все наче повернулося до звичного. Олесь навіть почав думати, що тест помилився, але через місяць у Соломії почався токсикоз. Вона зблідла, змарніла, ледве їла.
Раніше вони кожен вечір кудись виходили: до кіно, на зустрічі з друзями, у кафе. Тепер Соломію не витягнути з дому. Вона лежала, скаржилася на погане самопочуття. Від запаху м’яса їй робилося зле. Олесь нудьгував, не звикши сидіти вдома.
— Соломіє, у Петра в суботу день народження, — несміливо сказав він.
— Іди сам. Я все одно не висиджу біля столу, — буркнула вона, відвернувшись до стіни.
Олесь зрадів. Сподівався на відмову, але не очікував, що це буде так просто.
На святі він пив, жартував, насолоджувався свободою. Повернувся пізно. Соломія лежала в тій самій позі.
Згодом у неї почав рости живіт. Вона не могла зручно вмоститися в ліжку, довго ворочалася, скаржилася, що він їй заважає. Стала плаксивою, відмовляла йому в близькості. Його обурення зростало разом із її животом.
— Коли ви вже одружитеся? — якось спитала мати, коли Олесь завітав до неї. — Хоч я й не фанатка тієї Соломії, але діло зроблено. Ім’я сину вже вибрали?
— Остап. На честь її батька. Мам, яка весілля з животом?
— Просто розпишіться. Я ж казала тобі…
— Годі мені мозок виносити! — відрізав він.
Дорогою додому зайшов у бар, випив. Ледве заснув, як Соломія почала його трусити.
— Олесь! Прокидайся!
— Що? — застогнав він, не розплющуючи очей.
— Мені погано. Тягне живіт і болить поперек.
— «Швидку»? — Він сів, шукаючи телефон.
— Я вже дзвонила. Немає вільного авто.
— Викличу таксі. Одягайся.
У передпокої Соломія сиділа на пуфику, закутана в халат. Біля ніг стояла валіза.
— Документи взяла? Поїхали.
Вони повільно спускалися сходами, часто зупиняючись. Таксі вже чекало.
— Їдь до пологового, — кинув Олесь водію.
Соломія важко дихала, стискаючи живіт. У тісному салоні він здавався велетенським.
— Потерпи, ще трохи… — бурмотів Олесь, не показуючи страху.
Нарешті вони прибули. Він підтримував Соломію, немов поранену.
— Тут є хтось? Допоможіть! — застукав у двері.
За склом з’явилася сонна акушерка.
— Входь, доню, — сказала вона Соломії, забираІ коли вона мовчки кивнула, зціпивши губи, Олесь відчув, як щось давнє й тепле прокинулося в його грудях — немов перші промені сонця після довгої зими.
