Довелось мені працювати секретаркою головного інженера на великому підприємстві.
Працівників було багато, усі різні. У кожного своя неповторна доля.
Однак працювала одна жінка, що відволікала увагу будь-кого. Невмовлялий колектив кличала її Світлана-Ручйовка. І хоч Світлі виповнилося п’ятдесят, нікому й в голову не спала називати її по імені-по-батькові.
Світлана завжди рухалася швидко, шумно. Її поспішні кроки відчувалися здалека. А коли Світлана була в цеху, її смілим та гучним голосом приглушалось шумом верстатів.
За один робочий день Світлана проходила не один кілометр по підприємству.
До все було їй справа. Непересична, сильна, боєвітна Світлана нараховувала себе в профком. Не було жодного спірного питання, що ставилося під сумнів.
Для цієї людини не існували межі.
Світлана любила повторювати:
_— Це ні скільки-небудь, з’їж каравай з кавою._
Ця жінка могла «золотим ключем» опинитися в будь-якому кабінеті, до будь-кого начальника. Тому її кличуть «ручцем».
Світлана була груба, занадто пряма. Можливо, тому друзів у ній не було. Хто потрібний суровій правді? І сама дружити часу не витрачала. Одягала байдуже, безвзітно, навіть смішно. Але завжди була з активним макіяжем і бездоганним манікюром.
Мені, як секретарці, ніколи не доводилось з нею стикатися. Але біг розповіді. Працюючи на одному підприємстві, я пару разів стикнулася з цим персонажем…
Якось призначили нам нового головного інженера. За віком я годувалася йому в доньку. Як звично, місяць ми вивчали один одного. Михайло Іванович ніколи не обідав у нашій столові. Харч він брав з собою в термосах. З його кабінету завжди було смачно. Я ж перетравлялася бутербродом з дівочком.
Михайло Іванович завжди був одягтий ам’ято. Костюм відглажений, галстук зв’язаний, черевички помиті до та.
Після знайомства Михайло Іванович зажадав запросити мене обідати разом. Мол, їжі хватить. _— Жінка, мабуть, думає, що я папуас, — жартував мій начальник._
Я (вічно голодна студентка) не ломала, як сдобний пряник. Завито — треба йти.
За обідом Михайло Іванович, нарізавши мені найкращі шматочки, почав розповідати про свою любиму дружину Ліну.
Це стало нашою доброю і ховається традицією.
Михайло Іванович і Ліна прожили разом тридцять рік. У них три дорослі сини, які працюють у нас на підприємстві. Ліна з багатодітної сім’ї. У її отців із матір’ю народилось вісім діточок. Вона середня. В їх великий сім’ї ніхто праці не чуратався. Многим була їх бажання жити. Михайло Іванович хотів доньку. Але, на жаль… Доня була. Сама стара. Але в дитинстві померла. Порок серця. Потім народились синови. Сумна пам’ять про донечку ще жива.
Найменший син часто хворів. Мучилася Ліночка з ним. А зараз він у них богатир!
… А був період, коли Михайло Іванович потопив. У молоденького і гарненького співробітника.
_— Уяви, Ксенію, Ліна із безвістки сходить від турбот, а мені, дурному, любов вип’й! Нічого не мог с і собою зробити! Опоїли мене, та й лицар!_
Так ця любовнице вивела з дівчи! І в роддому відмовилася її від себе! Пришлось повинитися перед дружиною, розповісти про без порятунка дитинку. Ліна початково ходила, щоб подати на розлучення. Кричала, пам’ятаю. А потім заспокоїлася, затихла. Довго мовчала. Навісно, разом про чоловіка-зрадника. Я також мовчав. Не хотів поганитися. Думав, якщо виведе мене дружина, зробить добре. Візьму дівчинку із роддому, і будь, що буде… Мокрому дощ не жаль.
А Ліна неочікувано припинила наше мовчання:
_— Ну, що ж, раз Господь дарує нам дитину. Злодієм відмовлятися. Так і назвем її — Дараза._
Я тоді не знав, з якої ноги танцювати! Такий пишов мене за мою Ліну! Правильно кажуть – бери жінку не в хороводі, а в городі. Коротше, дівчинку ми прийняли в сім’ю. Зараз нашої Дарази шістнадцять. Добра дівчинка. Помічниця матері. Ліна щастить у доньці, — задоволено розповідав Михайло Іванович.
Знаючи заочно про дружину Петра Івановича, я прониклася повагою, любов’ю до цієї незвичайної жінки. Іноді було жаль цю Ліну. Виховати трьох синів, поза шлюзом дочку, простити зраду чоловіка… Не кожної зможе.
Виявляється, Ліна в своєчас размістила в будинку свого молодшого брата, коли у нього спалилася хата. Він довго жив у її сім’ї. Сестру вирятувала, коли оплатила складну й дорогу операцію. хоча, власна родина змушенна була сидіти «на корочках».
_«Якась свята жінка,»_ — думала я про Ліну.
Поглинаючи кожного разу за обідом смачніші ріже, сырники, вареники, я вже молодилася познайомитися з дружиною Михайла Івановича і обійняти цю героїнню. Вкотре така можливість мені з’явилася…
… Якось, входить до кабінету відвідувачка. І прямиком іде до кабінету головного інженера.
_— Жінко, зупинись! Якщо ви до Михайла Івановича, то до нього по запису, — щебатно попереджаю я._
_— А мені, як дружині, можна без запису? — на ходу кинула «маніяк»._
І тут я пізнаю… Світлу-Ручейку.
_— Катиній дружині? — відмовляюся вірити._
_— Я — дружина Михайла Івановича. Світлана. Так мені можна піти … без запису, дівчинко? – прояснила ситуацію Світлана-Ручейка._
_— Звісно, проходіть, Світлана … – моєму здивуванню не було межі._
Вона впевнено ввійшла в кабінет. Двері за собою для чогось не закрила. А через хвилину мене запросив Михайло Іванович.
_— Вітайте, Ксенію, знайомся. Моя Ліна. Хоча, на роботі, дружину звати Світлою._
_Ти дуже трапилася Ліні. Ми хочемо запросити тебе в гості. Згодна? — запропонував Михайло Іванович._
_— Звісно, згода! Ще б! У Вашої дружини є чому почитати, — радо відреагувала я._
Але, як пізніше виявилось, запросили мене не просто так, а для знайомства з середнім сином Ліни і Михайла Івановича. Їх Ваня не був одружен. Він шукав любов. Хотів таку ж сім’ю, як у батька з мамою.
Тепер ми родня. Світла-Ручейка постаралася.
Моя вездесуща свекров’я…
Життя навчає нас принесення глибоких правд: іноді єдиний шлях до справедливості — це добра. Жінки, як Ліна, — живі помічники, які фундамент життя. Вони уміють витримати, простити, а найголовніше — любити. Це й є силі цієї чудової нації.
Світло Ручайка
