КАТИЛЯ НА ВІТРУ
Катерина Миколаївна зняла латексні рукавички та захисну маску, кинула їх у металевий таз і виснажено вийшла з операційної. Це була одна з тих операцій, коли на кону — життя. Пацієнт, Іван Ігорович Коваленко, літній чоловік із хворим серцем, ледве витримав наркоз.
Тепер лише чекати…
Ніч Катерина не спала. Лежала на вузькому ліжку в ординаторській, дивилася у стелю. Біла, потріскана штукатурка ніби затягувала її в себе, нагадуючи про минуле, яке вона давно сховала глибоко. Здавалося, що ті тріщини — продовження того, що лишилося далеко після неї — крихітного засніженого села Калинівка під Житомиром, де колись почалося її доросле життя.
Катерина заплющила очі, і час повернувся назад. Їй знову дев’ятнадцять, вона стоїть біля напівзруйнованої церкви — старої, дерев’яної, з чорним нагаром на стінах і дзвоном, що німо висить у прорізі.
Тоді, після інституту, її направили у глушину. Там вона вперше дізналася, що таке жити серед тиші, лютого морозу та байдужості.
У ту церкву вона зайшла якось навмання. Всередині пахло пилом, холодом і воском. Вона поставила свічку, сподіваючись хоч там відчути тепло.
— Щось вас турбує, сестричко? — почула вона голос за спиною.
Перед нею стояв молодий священик — отець Петро.
— Так, просто зайшла, — відповіла вона напруженою посмішкою.
З того дня вона приходила частіше. Розмови з ним були довгими й тихими. Він здавався їй близьким — розумним, чуйним. Ніби знав, як влаштована її душа.
Одного разу вона прошепотіла:
— Сьогодні день народження батька. Він був військовим. Загинув у 1920-му, під Києвом…
Вона не знала, що це стане фатальною помилкою.
Тієї ночі двері її будинку затряслися від ударів. Катерина накинула халат, відчинила — і все скінчилося.
Обшук, лайка, крики. Отець Петро виявився доносчиком. Він здав її за «антирадянські» розмови.
У СІЗО її били не одразу. Спочатку був допит. Слідчий був невисоким, лисим, з втомленим поглядом.
— Сідай. Я — Богдан Олегович Марченко. — тихо сказав він. — Не всі тут звірі. Хоча часи такі — людина як кадило на вітрі. Найменший порив — і немає її…
Він не бив. Дивився із жалем.
— Я не зможу тебе витягти, Катю. Але й до табору не дам відправити. Спробую домогтися поселення. І молись, щоб більше ніхто не зацікавився твоєю справою.
Так вона опинилася в Калинівці.
Туди вела одна дорога — засніжена, пряма, як стріла. Зима була люта.
Спочатку її ніде не хотіли приймати — поселенців боялися. Вона стукала у кожні двері, і щоразу чула за ними «Ні!» або взагалі — мовчання.
— Людей ти зустрінеш і на Волині, — згадала вона слова Марченка.
Двері відчинила лише одна — Ганна, молода вдова.
— Заходь. Тільки поводься тихо.
Так Катерина залишилася у неї. Працювала в городі, лікувала селян, доглядала за дітьми та худобою. Люди поступово почали довіряти.
Минуло два роки. Кожні два тижні вона відмічалася в райвідділі. Начальник райкому, Олексій Семенович Шевченко, приймав її без слів, байдуже ставлячи підпис у журналі.
На третьому році все змінилося.
Було під вечір. Хуртовина.
Біля хати Ганни зупинилися сані. Увірвався Шевченко, весь у снігу.
— У мене дочка помирає. Допоможи.
Катерина зібрала речі. Вони помчали до його хати.
На ліжку лежала дівчинка років семи. Сіре обличчя, запалі щоки, ледве чутне дихання. У кутку нудьгувала лікарка з райлікарні.
— Дифтерія, — кинула вона.
— Скальпель є?
— Привезуть. За годин п’ять.
— За п’ять годин буде пізно, — різко сказала Катерина. — Мені потрібен ніж, свічка та спирт.
Шевченко метушився, як божевільний, приносив усе. Катерина обробила ніж, ввела його у горло дитини — нарив лопнув.
Все обличчя залило гноєм і кров’ю. Мати дитини в лютості накинулася на неї — била по обличчю, вила. Шевченко відтягнув дружину.
Ніч Катерина провела біля ліжка дівчинки. Вранці Оленка задихала. За добу — вже гралася.
Перед від’їздом мати підійшла до Катерини.
— Пробач. Я думала, ти… а ти врятувала її. Візьми, — вона простягнула торбину з їжею, ковдрою та вишитими наволочками.
Шевченко приїжджав ще не раз. Привозив продукти. Підписи в журналі більше не вимагав. Він виявився не таким уже сухим — просто життя зробило його жорстоким.
За півтора року Катерина повернулася до міста. Захистила кандидатську, вийшла заміж, народила двох.
Минуло багато років.
Одного разу, гуляючи містом, вона опинилася біля тієї самої церкви. Все змінилося: чистота, світло, догляд.
Увійшла. Пусто. Черниця підмітала підлогу.Черниця підвела до неї погляд, і Катерина Миколаївна зрозуміла — іноді свічка згасає, але світло її залишається вічним.
