Світ за обрієм
Щодня о 6:48 Маріанна розсувала штори. Не раніше, не пізніше. Рівно о 6:48, коли перші промені сонця пробивалися над дахами панельних будинків Полтави, лягали на підвіконня її маленької кухні, розливались по вицвітлому лінолеуму і торкалися краю старої глиняної чашки з чаєм. Це світло було німим сигналом — воно приходило і казало: новий день таки почався, незважаючи ні на що.
Спочатку це була звичка. Потім — порятунок. Ніби повторюючи ту саму дію в той самий час, вона втримувала себе від розпадання на шматки. Відкрити штори значило шепнути собі: ти ще тут, ти ще тримаєшся.
Після розлучення її світ розколовся. Друзі розчинилися, наче боялися торкнутися її болю, мати дзвонила все рідше, не знаходячи слів, щоб заповнити незручну тишу. Роботи стало забагато — Маріанна брала все, що пропонували, лише б не чути відлуння власних думок. Але тиша все одно наздоганяла. Вона стала чужою, дзвінкою, як порожня квартира після гостей. І в цій приголомшливій пустоті було лише одне незмінне — вікно, звернене на схід.
За склом жив чоловік. Щоранку, в той самий час, він з’являвся на балконі навпроти. З чашкою — чи то чаю, чи то кави. Завжди у чорній футболці, босоніж, навіть у мороз. Іногда курив, і в кожній затяжці відчувалася пауза, ніби він шукав відповідь на запитання, яке не міг сформулювати. Іногда просто дивився у далечінь — не на сірі будинки, не на галасливі машини, а кудись за обрій, де світ здавався безкінечним. Її балкон був трохи вище, через дорогу. Він не бачив її. Але вона бачила його. І це стало її маленькою таємницею, її персональною віхою, знаком, що день таки почався.
Вони ніколи не зустрічалися. Ніколи не розмовляли. Але він став її якорем. О 6:48 вона розсувала штори, він виходив на балкон — і світ не розвалювався. Хтось іще тримав цей тендітний ритм життя. Хтось іще вставав, запарював чай, дивився на небо. Він був частиною її ранку, невидимою, але необхідною, як подих.
За місяць вона почала готувати сніданок інакше. Ставила на стіл другу чашку, хоча пила сама. Пекла зайвий тост, наче хтось міг сісти навпроти. Спочатку це було випадково, автоматично. Потім — усвідомлено. Ніби вона кликала його — крізь стіни, крізь відстань, крізь тишу. Ніби цей маленький жест міг зробити її ранок трохи теплішим.
Одного разу він не вийшов.
6:48. Балкон порожній. 6:50. 6:55. Маріанна стояла, притиснувши долоню до холодного скла, наче могла дотягнутися до нього, перестрибнути прірву між їхніми будинками. У квартирі було так тихо, що вона чула, як осідає пара над охололою чайником. Усередині щось переломилося. Ніби зупинився невидимий механізм, що тримав її дні разом. Ніби сонце зійшло, але залишило її у тіні.
Вона чекала його три ранки поспіль. У тому самому вицвітлому халаті, з тією самою чашкою, що вже не гріла руки. Кожного разу, відсуваючи штори, відчувала, як стискається серце — від надії й страху одночасно. І кожного разу — порожнеча. Холодне скло. Вітер, що гуляв порожнім балконом.
Він з’явився через тиждень. У тій самій чорній футболці, з трохи відрослою щетиною. Вийшов, як завжди, з чашкою. Посміхнувся — не їй, а ранковому небу. Але Маріанна раптом відчула, як ця посмішка оживає всередині неї. Ніби світ, який на мить завмер, знову почав дихати. Це не була прірва, а лише пауза. І все ще могло статися.
Через місяць вона наважилася. Купила просту листівку, білу, без візерунків. Написала лише три слова:
«6:48. Дякую тобі».
Без підпису. Лише ці слова, акуратно виведені чорною ручкою. Вона опустила листівку у поштову скриньку його під’їзду, намагаючись не озиратися. Не чекала відповіді. Не шукала дива. Просто відпустила те, що накопичувалося в грудях, через папір, через мовчання.
Відповідь прийшла наступного дня. О 6:48. Він стояв на балконі. У руках — дві чашки. Одну підняв трохи вище, ніби промовляючи тост. Ніби казав: «Я зрозумів». Ніби простягав їй нитку крізь ранкове світло.
Вони так і не заговорили. Не написали один одному. Але щоранку у вікнах — двоє людей. По різні сторони дороги. У двох вікнах. В одній миті. Ніби між ними пролягла тонка, невидима нитка, що трималася на погляді, на точності цього моменту.
І іноді цього достатньо. Аби знати, що тебе бачать. Що тебе чекають. Хоч і мовчки. Але так, ніби це — назавжди.
