Кожного ранку о 6:48 Оксана Романюк розсувала шторки. Не раніше, не пізніше. Рівно о 6:48, коли перші промені сонця пробивалися над дахами панельних будинків Харкова, лягали на підвіконня її маленької кухні, розтікалися по вицвілому лінолеуму і торкалися краю старої глиняної чашки з чаєм. Це світло було немов беззвучний сигнал — воно приходило і казало: новий день таки почався, попри все.
Спершу це була просто звичка. Потім — порятунком. Ніби повторюючи одну й ту саму дію в той самий час, вона утримувала себе від того, щоб розсипатися на шматки. Відкрити шторки означало прошептати собі: ти ще тут, ти ще тримаєшся.
Після розлучення її світ розколовся. Друзі розчинилися, ніби боялися зачепити її біль, мати дзвонила все рідше, не знаходячи слів, щоб заповнити незручну тишу. Роботи стало забагато — Оксана брала все, що пропонували, лише б не чути луну власних думок. Але тиша все одно наздоганяла. Вона стала чужою, дзвінкою, як порожня хата після відходу гостей. І в цій оглухлій порожнечі було лише одне, що залишалося незмінним — вікно, звернене на схід.
За склом жив чоловік. Кожного ранку, у той самий час, він з’являвся на балконі навпроти. З чашкою — то чаю, то кави. Завжди у чорній футболці, босоніж, навіть у морозні дні. Іногда курив, і в кожній затяжці відчувалася пауза, ніби він шукав відповідь на питання, яке не міг сформулювати. Іноді просто дивився вдаль — не на сірі будинки, не на шумні машини, а кудись за обрій, де світ видавався безмежним. Її балкон був трохи вище, через дорогу. Він не бачив її. Але вона бачила його. І це стало її маленькою таємницею, її особистою віхою, знаком, що день таки розпочався.
Вони ніколи не зустрічалися. Ніколи не розмовляли. Але він став її якорем. О 6:48 вона відсувала шторки, він виходив на балкон — і світ не руйнувався. Хтось ще тримав цей тендітний ритм життя. Хтось ще вставав, заварював чай, дивився на небо. Він був частиною її ранку, невидимою, але необхідною, як дихання.
Через місяць вона почала готувати сніданок інакше. Ставила на стіл другу чашку, хоча пила сама. Смажила зайвий грінок, ніби хтось міг сісти навпроти. Спочатку це було випадково, машинально. Потім — усвідомлено. Ніби вона кликала його — крізь стіни, крізь відстань, крізь тишу. Ніби цей маленький жест міг зробити її ранок трохи теплішим.
Одного разу він не вийшов.
6:48. Балкон порожній. 6:50. 6:55. Оксана стояла, притуливши долоню до холодного скла, ніби могла дотягнутися до нього, переступити прірву між їхніми будинками. У хаті було так тихо, що вона чула, як осідає пара над охололою чайницею. Усередині щось переломилося. Ніби зупинився невидимий механізм, який тримав її дні разом. Ніби сонце зійшло, але залишило її в тіні.
Вона чекала його три ранки поспіль. У тому самому вицвілому халаті, з тією самою чашкою, що вже не гріла руки. Кожного разу, відсуваючи шторки, вона відчувала, як серце стискається — від надії й страху одночасно. І кожного разу — пустота. Холодне скло. Вітер, що гуляє порожнім балконом.
Він з’явився через тиждень. У тій самій чорній футболці, з трохи відрослою щетиною. Вийшов, як завжди, з чашкою. Усміхнувся — не їй, а ранковому небу. Але Оксана раптом відчула, як ця усмішка оживає всередині неї. Ніби світ, який на мить завмер, знову почав дихати. Це була не прірва, а лише пауза. І все ще могло бути.
Через місяць вона наважилася. Купила просту листівку, білу, без візерунків. Написала лише три слова:
«6:48. Дякую тобі».
Без підпису. Лише ці слова, акуратно виведені чорною ручкою. Вона опустила листівку в поштову скриньку його під’їзду, намагаючись не озиратися. Не чекала відповіді. Не шукала чуда. Просто відпустила те, що накопичувалося в грудях, через папір, через мовчання.
Відповідь прийшла наступного дня. О 6:48. Він стояв на балконі. У руках — дві чашки. Одну підняв трохи вище, ніби промовляв тост. Ніби казав: «Я зрозумів». Ніби простягав їй нитку крізь ранкове світло.
Вони так і не заговорили. Не написали один одному. Але кожного ранку в вікнах — двоє людей. По різні боки дороги. У двох вікнах. В одній миті. Ніби між ними простягнувся тонкий, невидимий зв’язок, який тримався на погляді, на точності цієї хвилини.
І іноді цього достатньо. Щоб знати, що тебе бачать. Що тебе чекають. Хоч мовчки. Але так, ніби це — назавжди.
