Оксані попала на посаду секретаря головного інженера великого підприємства.і
Там працювало багато людей, кожен зі своїм неповторним життям.
Але одна жінка завжди збирала увагу – називали її Світлана-струмок. Що б не сказали про її п’ятдесят років, ніхто не осмілився звертатися до неї за прізвищем-іменем.
Світлана завжди була спритною, голосною. Її скорочені кроки могли почути й за кілька метрів, а голос у цеху навіть перемагав шум верстатів.
Тропить вона по всім корпусам не добуду: за один день проходиться й півтори кілометри.
У неї все було на увазі – як в профкомі, так і за межами. Ніякий кабінет не залишався від неї закритим. Саме тому голосно називали Світлу «струмком».
Але була вона й грубій, по-своєму жорсткої. Його дружбам не вистачало часу, бо цікавіших справ завжди знайшлося. Одяг у неї був крихітний, нецікавий, та взагалі більш для клоунів, але макіяж завжди точений, манікюр – щоб і кінчики були війни.
Мені, як секретарці, особливою було з нею не боротітися – краще заховатися, але диватися заглядати до цієї фігури – завжди цікаво.
От-от і був новий головний інженер: Петро Іванович, якому міг би бути батьком із півліта. Він рідко обідав у столові – завжди брав із собою термос, з якого смакоти пахли і під стіною кабінету. Я ж тільки бутерброд із чаєм встигала.
Петро зустрів мене, як і всіх, з посмішкою, почав пригощати плотно.
– Жінка, мабуть, й думає, що я з-під Камаза виходить, – сміявся він.
У сумі з голодом за голову не підходив, та й ось вже вона, моя остання радість – Петро Іванович почав розповідати про свою дружину, Ірину.
Хоча вони були з ним вдвох тридцять років, залишилися троє синів, які працюють саме в цьому підприємстві, та щеі Іра, яка навчився мамою, бо і дочку в хлопотах народила.
У родині Ірини було восьмеро від батьків, і вона подивилася як старша, усім допомагали. Але тут вдруге з’явилась біль-серце, від якої помер юнак. Всі зосередилися на трьох синах, але ще й одного додали – безумовні діти, які вже тут зросли.
І був під час їхнього життя період, коли Петро Іванович із дівчинкою зі знайомої працівниці засів у коханні.
– Іринка, як тебе – турботлива і окрадена, а я, ідиот, лякав любов… Не міг повірити, як я оплів! – жартував Петро.
Ну і випала в його руки дочка, яку мати покинула у лікарні. Петро зламався від сорому під час розповіді Іріні, що сталося.
– Ти ж міг від неї подалити! – закричала він Іра.
Але потім завмерла, мовчки роздумувала. І Петро вже й наче в потворної думки зітхав: «Як би вона мене прогнала, то з дочкою й жив і був».
А Іра так и тільки сказала:
– Ну, добре ж, що з Небес нам таку дитину подарували. Гад Якуття створений – Дарина.
Він міг би вистручити моменти, але й увага Ірині потрапила. Гарна дівчинка, допомагає мамі, Іра готова насикати в ній себе, – розповідав Петро.
Відчуваються я про Ірину, від цього все мої почуття: шаноблива жаль, вага цієї жінки, що виховала трьох синів, прийнята дочка, простити зараддя.
Також, якось виявилось, що Іра брала до дому свого молодшого брата, коли в нього вогнище вибухнуло. Він жив удома до пори, а ще й матері помагала той складні операції, хоча сама сім’я їла як у батьків.
– Яка-нє святиня, – думаю я про Ірину.
Поки їла обід, заправляючи пиріжки, сирники, вареники, уже замислилася, щоб одночасно з Петром Івановичем зустрітися з цією жінкою. Вигідно таку зустріч трапилась…
Одного разу до приймальної приходить жінка, що сміливо ходить прямо до кабінету потрапити до головного інженера.
– Генеральна, зупиніться! Каб каб прийти до Петра Івановича, треба відписатися, – гучно серед собі спробую відмовити.
– А мені, як дружині, можна без запису? – стрибає вона у запитанні.
Пізнано-пізнано… це, звісно, Світлана-струмок.
– Чі маєш права? – навіть не вдавано.
– Тільки мене кинул – Светлана, дружина Петра Івановича. Допоможете? – казала вона.
– Звісно, проходьте, Светлана… – не вірить власним очам я.
Вона сміливо проходить, ще і двері не закликає. Через хвилю всередині Петро Іванович викликає мене.
– Оксано, це моя дружина Ірина, хоча всі замовкають просто Світлом.
– Ви приємні для Іри, і вона хоче, щоб ви йшли в гості. Согоді? – запитує.
– Чи ж так би! У їх ще є чиму навчитися, – відповіла я.
Як виявиться, гостей приймали не просто так – для знайомства з другим сином Петра Івановича і Ірини. Їх Василь іще не одружен, хоче знайти собі жінку, створити сім’ю, як у батька й матері.
Тепер і я родич. Світлана-струмок усе зробила.
Вона, моя бабуся серед інших…
