У червні я розлучилася. Чоловік пішов, грюкнувши дверима, до тієї, що “моложе та ефектніша”. Деталі вже не важливі. Валерій, мій колишній, до весілля був утіленням шарму: квіти, ніжні слова, романтика. Але після ЗАГСу пробна версія “ідеального чоловіка” закінчилась, а повна виявилася з обмеженими можливостями. Нічого кримінального, але одна дрібниця отруювала життя. Він почав рахувати знаки. І робив це з якимось садистичним задоволенням.
Зарплата в нього була трохи вищої за мою — тисяч на п’ятнадцять. Це робило його “годувальником”, а мене — покоївкою. Але витрати він враховував за своєю логікою. Покупки “для дому” вважалися його ласкою до мене. “Для дому” — це авто в кредит, по 20 тисяч щомісяця, яким він раз на тиждень возив мене до супермаркету. “Для дому” — штори, сковорідки, ремонт кухні. “Для мене” — дитячий одяг, іграшки, оплата садка та лікарів для сина. “Для мене” — комунальні платежі, адже я їх оплачувала. А раз я платила, значит, це мої витрати. Усе це, на його думку, було “для дружини”. На себе, як він вважав, він майже нічого не витрачав. В його очах та очах його родичів я була “чорною дірою”, що пожирала бюджет. Заробляла менше, а витрачала все, що він приносив. Кохте місяць він язвив: “Скільки залишилось грошей?”. Грошей, звісно, не лишалось.
Під кінець шлюбу його улюбленим висловом стало: “Треба тебе обмежити, забагато хочеш”. І він обмежував. Спочатку ми домовились залишати собі по 10 тисяч, решта — у сімейний горщик. Потім він вирішив забирати різницю наших зарплат, залишаючи собі 25 тисяч, а мені — ті самі 10. Згодом він скоротив свій внесок ще на 10 тисяч, заявивши: “Твій крем за 500 гривень — це розкіш, а я милом обходжусь”. В результаті на дім, продукти, кредит та дитину мені виділялось 55 тисяч: 20 давав він, 35 — я. Але цього не вистачало. Я перестала відкладати свої 10 тисяч, вкидаючи всю зарплату — 45 тисяч — у родину. Жила на рідкісні премії та копійчані надбавки, слухаючи, як він мене “утримує” та як збирається ще сильніше урізати мої “апетити”. Меркантильна, сьогодні.
Чому не розлучилась раніше? Була дурнею. Вірила йому, його матері, своїй матері. Думала, він правий: я не вмію витрачати, він мене утримує. Ходила в обносках, економила кожну копійку, ковтала знеболюючі, відкладаючи візит до стоматолога — безкоштовна поліклініка закрита, а на платну грошей нема. Зате Валерій щомісяця витрачав 35 тисяч на свої “хотілки”: новий смартфон, брендові кеди, акустику в авто за шалені гроші. І хизувався, як “грамотно керує особистим бюджетом”.
І ось — розлучення. Мій “годувальник” зник до тієї, що не латає старі светри, фарбує губи, тренується у спортзалі, а не вигадує, як нагодувати родину на копійки та зв’язати синові рукавички зі старого пуловера. Я плакала вночі. Як я впораюся сама з дитиною? Економила ще жорсткіше, з жахом дивлячись у майбутнє.
Але прийшла зарплата. І — о диво! — на рахунку залишились гроші. Багато грошей. Раніше у такий момент я вже лізла у кредитку. Потім прийшов аванс, і грошей стало ще більше. Я сіла, витерла сльози, взяла зошит і почала рахувати. Доходи, витрати — усе в стовпчик. Так, його зарплата, краще сказати, її мізерні 20 тисяч, “зникли”. Але зник і кредит за авто — 20 тисяч. На продукти я почала витрачати вдвічі менше. Ніхто не ворчить, що курка — не м’ясо, не вимагає стейків, борщу “пожирнішого”, дорогої ковбаси. Ніхто не кривиться від сиру за 200 гривень, вимагаючи “нормальний” за 600. Не треба купувати пиво, солодощі не зникають тоннами. І ніхто не заявляє: “Фігня твої котлети, замови піцу”.
Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ! Боже, я зробила це! Викинула лахміття, у якому соромно було забирати сина з садка, купила простий, але новий одяг. Зходила до перукарні вперше за шість років. Після розлучення Валерій почав платити аліменти — 8 тисяч, яких вистачає на садок і секцію плавання. Перед Новиним роком він “розщедрився” на 5 тисяч поверх аліментів, написавши: “Купи дитині фрукти та нормальний подарунок, не смій витрачати на себе, знаю я тебе”. “На себе” — смішно. Я, п’яна від свобод і грошей у гаманці, купила синові все, про що він мріяв: недорогий мікроскоп, набір Lego, розумний годинник. З премії зробила ремонт у його кімнаті. На Новий рік подарувала велику клітку із хом’яками та усіма аксесуарами.
У листопаді я погодилась на підвищення, про яке раніше боялась думати. Більше роботи? А як я встигатиму по господарству? Але я встигаю. Не треба годинами стояти біля плити, ліпити вареники (“Я тебе утримую, щоб магазинне їсти?”). Ніхто не називає мене утриманкою, не тріпає нерви. Хіба що колишня свекруха заглядаєЛише іноді колишня свекруха заходить “побачитися з онуком”, фотографуючи холодильник і ремонт, мабуть, для звіту синові.
