Чужа, але своя, рідна
– Мамо Фає, як справи? Ми з Антосиком поруч проходили, з магазину йшли, зайшли провідати, трохи гостинця принесли, – обіймала Юлія свою не рідну, але тепер уже ріднішу за кров матір.
Так вони разом і вирішили: Фаїна й Юлія – тепер мати й донька. Фаїні вже під сімдесят, якщо точно – шістдесят шість. Життя її було не з легких: біди, зради, самотність. Та тринадцять років тому Господь подарував їй Юлю. Та просто постукала у двері того дощового вечора. Фаїна відчинила – на порозі стояла молода жінка, брудна, у синцях.
– Заходь, серденько, заходь, – поспішно запросила Фаїна, оглядаючись на темну вулицю. – Не бійся, я тут сама живу… так уже вийшло. Що з тобою, дитинко? – воркувала вона, допомагаючи зняти пошарпане пальто.
Надворі стояла сира, пронизлива осінь.
– Як тебе звати? – запитала Фаїна. – Я – Фаїна Степанівна, але можна просто тітою Фаєю. Так і привітніше.
– Юля, – прошепотіла дівчина й розридалася.
– Поплач, дитино, поплач. Легше стане, – гладила її по голові Фаїна.
Вона знайшла аптечку, обробила подряпину на щоці, прибрала кров. Напоїла гарячим чаєм – їсти Юля поки не могла. Розпитувати не стала: розповість, коли буде готова.
– Дякую, тіто Фає… Я й сама не знаю, скільки йшла, – відігріваючись, почала Юля. – Темно було – не розгледіла, в яке село зайшла. Просто впала біля ваших дверей.
– Це Верхівня, – пояснила Фаїна. – А ти звідки?
– З райцентру… Ми з чоловіком жили разом. Одружилися два роки тому. Поки зустрічалися – усе було добре, а потім… почав бити. Я захотіла дитину, а він: “Мені діти не потрібні”. Але я завагітніла… Коли сказала йому, він звірів. Я вхопила пальто, шапку – і втекла. Іти було нікуди: я з дитдому. Боялась, щоб не наздогнав… І ось опинилася тут.
– Ох, дитино… – зітхнула Фаїна. – Ну нічого, тепер я тебе не відпущу. Хіба що з малям усе гаразд. Хочеш – залишайся назавжди. Я сама живу… так склалося.
Так Юля й залишилася. А потім народився Антосик. Фаїна допомагала з малюком, вважала його онуком, а Юлю – донькою. І одного разу Юля запропонувала:
– Тіто Фає, можна я тебе мамою зватитиму? Адже Антосик бабусю кличе.
– Звичайно, доню! Я ж теж вважаю вас родиною.
– Точно! Чужа, але своя, рідна.
Так і жили. Юля влаштувалася на пошту – хоч і була технологом за освітою, але в селі де її спеціальність? Антосик ріс, а Фаїна доглядала за ним.
– Фає, твоя Юлька – золото! І Антосик виховний хлопець, – хвалили сусідки в магазині. – Ось так тобі Бог компенсував: рідна донька зрадила, а ця – як квітка в домі.
– Дякую Господу, що послав мені Юлю того вечора, – усміхалася Фаїна. – Ми з нею – як дві самотні метелики вночі: знайшли одна одну.
А потім у селі з’явився Максим. Придивлявся до Юлі: подобалася йому її скромність, лагідність. Те, що в неї син, його не лякало – він діток любив.
Він зробив їй пропозицію. Юля сумнівалася, але Фаїна наполягла:
– Виходь за нього, доню. Хороша людина. І Антосика любитиме.
– Мамо Фає, а ти знову сама?
– Та годі тобі! Максим живе через два будинки – будемо сусідами. Не відмовляйся.
Так Юля й вийшла заміж. Максим став для Антосика справжнім батьком, а згодом у них народилася ще й донечка. Фаїна жила окремо, але вони були поруч – допомагали, піклувалися.
Але колись її життя було іншим…
Колись Фаїна вийшла заміж за Аркадія з сусіднього села. Народила доньку Віру. Спершу жили мирно. Але чоловік став пиячити, зраджував з місцевою “славою” – Тамаркою. Фаїна терпіла, поки не збиратиме речі, щоб повернутися до матері.
– Не поспішай, – вмовляла свекруха. – Може, заспокоїться.
Але не заспокоївся.
Згодом її дочка, Віра, підросла, вийшла заміж, але шлюб не склаАле зараз, коли Юля з Максимом і дітками були поруч, Фаїна знайшла те, чого шукала все життя – справжню родину, хоч і не за кров’ю, а за любов’ю.
