Сиди вдома цілий день і нічого не робиш після цих слів я вирішила його провчити
Ще до весілля подруги мені шепотіли, що коли чоловік одружується, він відразу вважає дружину своєю власністю і починає показувати справжню сутність. Але, як кожна молода і наївна дівчина, я вірила, що мій Андрій не з таких. До заміжжя він був уважний, оберігав мене від усього поганого, ніколи не підвищував голос, боявся образити й жадав завжди бути поруч. Але я помилилася як і більшість жінок. Правда у тому, що чоловік, здобувши серце жінки, вже не той.
Все почалося, коли за кілька місяців після нашого весілля Андрій почав говорити прикрі речі про мою маму. Чому це вона так часто телефонує, навіщо приходить до нас щотижня? Щоб зберегти шлюб, я погодилась, почала рідше бачитися з мамою, дзвонила їй лише, коли була на самоті. Але це було тільки початком. Коли я завагітніла, втратила роботу змушена була лежати, бо була загроза для дитини, і мені не продовжили контракт. Андрій почав принижувати:
Сиди, мовляв, удома цілий день і дарма хліб їси, нічого не робиш…
Я мовчала боялася, що якщо щось скажу, залишуся сама з дитиною.
Через півтора року після народження нашої донечки Мирослави чоловік став вимагати до себе мало не божественного ставлення. Щоразу, як приходив із роботи, мусила зустрічати його на порозі з капцями, щоб усе було накрито на столі: борщ гарячий, вареники з вишнею чи картоплею, щоб усе, як у казці.
Донька? То все “жіноче діло”, те, що стосується дитини, його не обходило. Я виснажилась, більше не могла. Зібрала речі, взяла Мирославу і повернулася до мами у Львів. Два місяці не чулася з Андрієм. Життя почало повертатися у русло я знайшла роботу, розквітла, наче сад весною.
Одного дощу вистуканого вечора він прийшов до нас блідий, худий, у потертих джинсах, на колінах благав пробачення. Тоді я сказала: якщо хочеш, щоб ми повернулися, підеш на курси кулінарії. І поки не навчишся готувати й допомагати по дому, про повернення не думай. Андрій погодився, але час покаже, чи слова співпадуть з ділом.
