Коли я була маленькою дівчинкою, моїм світом була бабуся. Саме вона вирощувала мене, вчила життю, гладила мої колінки, коли я падала, і пригортала до себе, коли мати знов зникала у пошуках «свого щастя». Матір завжди була у від’їздах — то з одним чоловіком, то з іншим, і на мене в неї просто не лишалось ані сили, ані бажання. Вона з’являлася, як гість: на день-другий, з двома фразами й чужим байдужіством у очах — і знов щезала.
А бабуся… Бабуся була всім. Вона була мені і матір’ю, і подругою, і опорою. Віддавала мені все — час, душу, останню гривню. Навіть коли я підросла та поїхала навчатися до Львова, бабуся лишалася моєю найріднішою людиною. Та, на лихо, доля розпорядилася інакше — незабаром вона серйозно захворіла, і їй терміново знадобився догляд. Я, кинувши навчання, повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася за допомогою до матері. Але щоразу у відповідь — стогін і скарги:
— Я сама ледве на ногах стою… У мене тиск, серце, суглоби… Ти й уявити не можеш, як мені важко. Може, я ж інвалідом стану!
Слухаючи це день у день, я губилася: навіщо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши мою розгубленість, одного разу тихо промовила:
— Це вона на майбутнє собі алібі будує. Щоб потім ніхто не докоряв, що за матір’ю не доглядала. Бачиш, сама ж «хвора» була й не могла.
І справді, мати щоразу підкреслювала свою «неміч», але як тільки бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а через пару років пішла з життя — сталося неймовірне. Мати, раптом набравшись сил і забувши про всі свої хвороби, кинулася до суду. Мовляв, її донька скористалася станом бабусі, та була «не при собі», а тому і заповіт, і дарчу треба анулювати. І що почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розуміла, як вона це все тягне: адже ще зовсім недавно казала, що ледве ходить, а тепер годинами бігає по інстанціях.
З кожним днем я все більше дивувалася: скільки ж у ній злости та жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де була ця енергія, коли я, дівчина двадцяти років, намагалася витягнути догляд за лежачою людиною без грошей, без підтримки? Тоді вона лише ридала в трубку й зітхала, як їй погано. А зараз — жвава, активна, бойка. Всім уже на вуха повісила лозину, як її бідну матір позбавили спадщини, як її обдурили, зрадили, позбавили даху.
Але ж жодного дня вона біля тієї самої бабусі не просиділа. Жодної ночі не провела біля її ліжка. Жодного ліку не купила. Все було на мені. Лише я знала, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як падала у непритомність, як просила води серед ночі. Лише я чула її останній подих, тримала її холодіючу руку, плакала біля її ліжка…
Коли бабуся оформляла на мене квартиру, вона подивилася мені в очі й сказала:
— Я не хочу, щоб твоя мати хоч щось отримала. Ти була поруч, лише ти. Це — твоє. Ти заслужила.
Я не палаю бажанням помститися. Мені не потрібна війна. Але я не дозволю нікому, навіть власній матері, топтати волю людини, яка дала мені все. Я зобов’язана відстояти це — не заради квартири, а заради пам’яті. Заради любові. Заради справедливості.
Хай мати подає до судів, розповідає казки знайомим, розігрує трагедію. Я знаю правду. І поки в мене є голос — я його не віддам.
