“Я ж не залізна! Серце болить за сина й онука, але більше не буду коритися перед невісткою,” — зітхає Людмила Семенівна, 62-річна жінка з Тернополя.
Її син Богдан — розумний, працьовитий, у свої 35 років керує відділом у великій ІТ-компанії. Але його дружина, Ярина, його перевершила — вона на дев’ять років старша за нього і встигла зробити блискучу кар’єру у міжнародній фірмі. Дітей у її плани довго не входило. Боялася втратити позиції, залишитися «на узбіччі», поступитися місцем комусь молодшому та голодному до успіху.
Жили вони, як то кажуть, на широку ногу: квартира в елітному районі, котедж за містом, нові авто, подорожі Європою. Але тепла в їхньому домі було замало. Бачилися рідше, ніж з клієнтами. А Людмила Семенівна, хоч і не лізла у їхні стосунки, турбувалася за сина — видно було, як він виснажується, намагається бути гарним чоловіком, та наче б’є головою об стіну.
Коли Ярина у 40 років несподівано оголосила, що вагітна, вся родина перелякалася. Навіть Богдан не знав, чи радіти, чи хвилюватися. А свекруха, яка вже й не сподівалася на онуків, заплакала від щастя. Та радість швидко змінилася тривогою.
“Вона й на останніх місяцях не виходила з офісу. Народила, можна сказати, прямо під час планерки. Навіть у пологовому телефон з рук не випускала,” — згадує Людмила Семенівна. — “Я думала, і з пологового відразу поїде на роботу.”
Перші тижні після народження хлопчика Ярина ніби змінилася. Гормони дали про себе знати — вона не відходила від дитини, не спала ночами, ловила кожен його подих. У дім нікого не пускала — навіть свекруху. Все робила сама. Але це тривало недовго.
Щойно перестала годувати, постало питання повернення до роботи. Ярина стверджувала, що без неї компанія розвалиться, заступник не справляється, і якщо вона не повернеться — все пропало. Няню знайти не виходило — Ярина нікому не довіряла. Тоді вона запропонувала Людмилі Семенівні доглядати за онуком за гроші. Та погодилася, сподіваючись, що це їх зблизить.
“Спершу все було добре. Я доглядала за дитиною, на вихідних відпочивала, а батьки самі з ним залишалися. Мені навіть було приємно — нарешті можна проводити час із онуком,” — згадує бабуся.
Та незабаром почалося. Ярина звільнила домробітницю й почала вимагати, щоб свекруха не тільки доглядала за дитиною, а й прибирала, готувала. Гроші платили, але навантаження стало непосильним — адже малюк потребує постійної уваги.
“Одного разу я мила холодильник на кухні, а онук спав у колисці. Спальня — на другому поверсі, далеко бігти. Хотіла швидко впоратися, щоб не турбувати його,” — розповідає Людмила Семенівна.
Ярина, прийшовши й побачивши сина не у ліжечку, розлютилася:
“Чому він не в кроватці? Чому не на прогулянці?! Я вам за що такі гроші плачу? Він має бути виспаним, нагодованим, доглянутим!”
Наступного дня з’явилася домробітниця. А заодно — тотальний контроль. Камери у кожній кімнаті, щоденні звіти. За найменшу подряпину — скандал. Людмила Семенівна почувалася не бабусею, а служницею під наглядом.
“Я вже й у туалет боялася вийти,” — каже вона, сльози на очах. — “Постійно здавалося, що за мною стежать. А син — на боці Ярини: «Мамо, будь терпимішою, ти ж за гроші працюєш». Та в мене не робота — душа боліла!”
Після чергової сцени, коли Ярина знову назвала її “неробатком і ледаАле одного дня Богдан несподівано прийшов до матері сам, без Ярини, і сказав: “Мати, я так довго був сліпий, але тепер розумію — без тебе наш дім пустий”.
