Зміцніша за смерть
Ярина прокинулась. Годинник на стіні показував сьому з половиною ранку. Поруч висіла фотографія її чоловіка з чорною стрічкою в куточку. Так починався кожен її ранок. Вона дивилася на годинник, потім переводила погляд на чоловіка, який усміхався з фотокартки. Або ж навпаки. «Привіт. Доброго ранку, кохана!» — так він вітав її щоранку. Тільки вже не міг поцілувати, як колись.
***
Через дев’ять днів, перед від’їздом, донька зняла траурну стрічку з портрета. Вранці Ярина прокинулася, побачила фотографію без стрічки й подумала, що смерть чоловіка була лише сном.
Вона вийшла у кухню, де донька пекла млинці.
— Тато вже пішов на роботу? — запитала вона.
Донька різко обернулася й здивовано подивилася на неї.
— Мам, ти мене лякаєш. По-перше, сьогодні субота, а по-друге… Тато помер. Ти що, не пам’ятаєш?
Ярина важко опустилася на стілець.
— Ти ж стрічку зняла… Я подумала…
Вона заплакала. Горе з новою силою навалилося на неї, придавило так, що не стало дихати. Донька підійшла, сіла перед нею навпочіпки, заглянула в очі.
— Мамо, вибач. Я зараз поверну стрічку. Не подумала…
Коли Ярина ввійшла в кімнату, портрет знову був із чорною стрічкою. Але від цього не стало легше — стало ще важче. Краще білВона витерла сльози, подивилася на фотографію ще раз, і раптом відчула, як у грудях заворушився маленький промінь надії — адже життя, як би там не було, продовжується.
