Жіноча доля
Оксану з Дмитром вважали ідеальною парою. Обоє гарні, успішні, з достатком, лише дітей у них не було. Лікарі розводили руками, ставлячи невтішний діагноз.
Але вони не втрачали надії. Ходили до церкви, молились, як могли, їздили по святих місцях. До кого тільки не зверталися. Чули, що в якомусь селі живе стара знахарка — зараз же їхали до неї. Одна з них і сказала, що дитина буде, навіть не одна, але через біль і втрати. Багато вона тоді говорила. Оксана так зраділа, що ледве слухала, нічого не запам’ятала, крім того, що треба вірити.
«Жили б собі в задоволення, подорожували, грошей же повно, а вони трагедію влаштовують. Діти невдячні, виростуть — у старості й склянки води не подадуть», — судили за її спиною.
«Вже й літа не ті, у самої, мабуть, купа хвороб, а туди ж — дітей хоче. Про онуків уже час думати…»
Та звідки онуки, якщо дітей нема?
Оксана якось сказала Дмитрові, що не тримає його, щоб знайшов собі молодшу жінку, яка народить йому дитину, та й не одного. Він так на неї подивився, що вона пожалкувала про свої слова й більше не піднімала цієї теми.
Так і жили.
Усе є — робота, квартира, гроші, але виявилося, що для щастя цього замало. Оксана знала, що була б найкращою матір’ю на світі. Уявляла, як годуватиме на руках маленьку дитину, схожу на них із чоловіком, як робитиме перші кроки, піде до школи… Інколи вона сама вмовляла себе: «Живуть же люди й без дітей. Значить, така доля. Бог не дає дитини — значить, не заслужила». І шукала в собі вади, за які її міг покарати Господь.
Може, молитви допомогли, може, змилувався над ними Всевишній — за терпіння і віру нагородив їх. Одного дня сталося те саме диво, у яке вони так вірили.
Оксана вже не стежила за циклами. Тому коли вранці відчула нудоту, вирішила, що з’їла щось не те. Але нудота повторилася й наступного ранку. А потім варила борщ, і від запаху м’яса їй знову стало зле. А може… Та ні, не може бути! Та все ж Оксана пішла до аптеки й купила два різних тести.
Як часто ми сподіваємося на диво, а побачивши його — сумніваємося і не віримо власним очам. Ось і Оксана не одразу повірила, коли побачила дві довгоочікувані смужки. Ледве дочекалася, поки Дмитро повернеться з роботи, щоб поділитися з ним радістю.
«Я вагітна», — випалила вона, щойно він увійшов у квартиру, і простягнула тест.
Вони кинулися один до одного, обійнялись і так стояли довго, поки на очах не висохли сльози щастя.
Дмитро не дозволяв їй піднімати важке, навіть до магазину забороняв ходити без нього, щоб вона не несла важкі пакети. Постійно питав, як вона почувається.
«Годі вже надо мною трястися. Жінки й старші за мене народжують», — ображалася Оксана.
«Мені байдуже на інших жінок, у мене є тільки ти. Я не хочу, щоб з тобою чи нашою дитиною щось трапилося», — говорив він, цілуючи дружину. — «До того ж, мені приємно піклуватися про вас».
Коли з’явився живіт, сусіди й колеги не залишили цього без уваги. Хтось щиро радів за подружжя, а хтось не приховував своєї неприязні.
«Що, все-таки ЕКО зробили?..»
«Не народить, або народить каліку», — сказала одна сусідка іншій на лавці біля будинку.
Оксана почула й швидко пішла геть від «доброзичливців». Ішла, гладячи живіт і примовляла:
«Не слухай нікого. Ти будеш найгарнішою і найрозумнішою». Вона вже знала, що буде донька.
Раніше Оксана обходила стороною дитячі відділи, а тепер сміливо заходила до магазину й вибирала найкращий одяг для малечі. Дома розгортала й милувалася, уявляючи в ньому свою донечку. Притискала крихітний костюмчик до обличчя. Він пах магазином, але все одно це був одяг її дитини.
Коли прийшов час пологів, вони з чоловіком домовилися в найкращій клініці, щоб зробили кесарів розтин, боячись непередбачених ускладнень. Вони занадто довго чекали, щоб ризикувати. Дівчинка народилася здоровою. Не було дня, щоб вони не дякували комусь ізгори за даруне їм щастя.
Молока у Оксани не було, купували найдорожчі суміші. Обоє могли годинами дивитися, як малю
