Земля під вікнами Марини згорталася, мов пухка ковдра, яку Ігор розправляв долонями. І квітники для квітів поставали самі собою. Альтанка виростала на подвірї, як казковий гриб під дощем. У кожному куточку будинку відчувався дужий чоловічий слід навіть стіни ніби стали міцніші. Все у Марини було й чоловік, і робота, і повен двір, і сміх, і гроші в гривнях, які Ігор приносив щотижня, мов зілля для щастя.
Ти ж мене не любила Ти ж із розрахунку, бурмотів Ігор, коли навколо плив туман і в кімнаті розтягувалися тіні. Тепер, як я занедужав, залишиш мене зникнеш, як пар над росою
Не залишу, казала Марина, обіймаючи його так міцно, що в грудях розцвітало сонце. Ти найкращий чоловік, Ігорю. Завжди буду поряд
Ігор не вірив собі світ навкруги танув і набував нових обрисів. Навіть кольори калини під вікном змішувалися із димом від пічки.
Марина жила заміжньою більше двадцяти пяти років, й завжди дивна увага чоловіків крутилась довкола неї. Ще школяркою хлопці шикувалися в чергу, щоб подивитись, як вона поправляє косу чи сміється на перерві. Але ніхто не казав, що Марина красуня. Її врода була як колискова не збагнеш, звідки бере початок, але зникає тривога перед світанком.
Жити з Вадимом от йому дивний шлях випав. Вони побудували дім, виростили Даринку, відправили ту за чоловіком аж до далекої Італії. Фотографії ніби листи зі сну: Дарина у синьому, море, чужі птахи на фоні старовинних будинків. Кликали Марину приїдь до нас а вона все відкладала.
Вадим загинув, розтрусився в автівці як у тому забутому сні, де дорога раптом зникає. Потім Марині сказали: мабуть, серце він загубив нитку і не встиг знайти руль. Олена, подруга, лікарка все організовувала, довідалася подробиці і залишила Марину одну в її великому домі, де тільки вітер перекочував спомини з кутка у куток.
Для однієї жінки дім став кораблем серед тиші. А серце шукало чоловічої руки там, де ще лишалися незавершені полички, двері, підфарбовані хатиною марення.
Даринка на короткий час повернулася прощатися з батьком, заговорила про продаж дому, про квартиру, про переїзд Марини аж у Рим. Але Марина тільки гірко посміялась:
Це ж чому я дім для цього будувала? Щоб зараз його комусь віддати? А Італія твоя бачила я ту Італію на світлинах. Ні-ні, тут моє коріння.
Ой, мамо
Не журися, Даринко, всміхнулася Марина крізь сльози, жартую я. Дім мій, серце моє тут.
І якщо правду казати, все було непросто і чоловік не був простаком, і життя їхнє не як у казці. Бо Вадим був і лагідний, і сердитий, і добрий, і буркотун. Але Марина не зациклювалась на його хвилях як лист у ставку поводилася: чи вітер, чи дощ, чи сонце все перетреться.
Даринка поїхала назад до Чезени, залишила Марину саму разом із хатою, садом, спогадами та мовчазними вечорами. Але сама вона була недовго минуло пів року чорної туги, і навколо знову закружляли нові кавалери.
Доню, дивувалася колись мама, ще старенька, та нащо ти всім так подобаєшся? Штабелями чоловіки падають! Не наче б ти така гарноока чи я чогось не розумію?
Мамо, я добра, відповідала Марина, фарбуючи губи в колір вишні. Не краса головне. Треба мати іскру і загадку.
Йди вже, гуляй, доню, сміялася мама. А якщо твій стане нетерплячим і піде?
Інший прийде, стискала плечима Марина.
І ось, через тридцять років, жінки в Черкасах чи Харкові все нарікають: нема кого заміж брати після сорока. А Марина дивується: їй сорок шість, а аж два залицяльника, обидва наче з іншого світу Діма і Ігор.
До Дмитра серцем тяглось співрозмовник, наче дощик весняний, освіжає розмову й душу. Привітний, лагідний, розумний та не для господарства. Поговорити майстер, а от цвях забити не його ремесло.
Ігор був простим, як сало на житньому хлібі: сильний, мов дядько з Поділля, міг усе відремонтувати і завжди тримався, як слід. Після чарки міг розповісти байку, а в праці мовчазний, але надійний. Марина вибрала Ігоря, хоча серце ще шепотіло про Дмитра. Діма образився, та й зник, ніби забутий сон.
Весілля пройшло, як український ярмарок: Ігор випив зайвого, співав «Несе Галя воду», танцював з Мариною під зорями. Олена крутила головою:
Та ти, Маринко, як магніт! Пройшло тільки трохи часу, як Вадим помер, а ти вже тчеш собі новий рушник долі. Як ти це робиш?
А ти спитай маму, що ж вона таке бачить у мені!
Ігор зразу ж взявся за господарство. Будинок змінився до невпізнання сад, клумби для квітів, альтанку збудував. На мангалі шашлик, у альтанці сміх. Порівнювала Марина ці місяці з двадцятьма пятьма роками з Вадимом й шкодувала: от би знати, що таке золоті руки зустріла б Ігоря раніше
І от йшли роки але одного разу Ігор став вянути. Худнув, втомлювався, не міг навіть піввідра води принести. А після хмільного зовсім зле ставало.
Йди, Ігорчику, до лікаря! благає Марина. А той у відповідь:
Та мине само! Я справжній козак, не хворію
Не час уже козачити! Йди! Чи, може, боїшся, як більшість наших чоловіків?
А він мовчав про головне боявся, що Марина залишить його, як стане він хворим, нестерпним, старим.
І ось, у гостях, під дивним містичним місяцем Ігор зомлів. Олена глянула на нього, перелякалася:
Маринко, у нього шкіра аж жовта стала треба негайно до лікарні!
Ігор зник у лікарняних коридорах, Марина молилась у палаті, тримала його холодну руку. Операція пухлина на печінці, думали вже рак. Але, на щастя, усе обійшлося. Та Ігор став, мов тінь: сили немає, страхи йдуть ланцюгом.
Мама приходила, несла сирники й куліш, вмовляла їсти:
Ти, синку, невже думав, що тебе тут залишать? Дивися, Марина все одно приходить. Не ображай долю.
А він тільки гірко дивився крізь вікно:
Я більше нічого не можу нічого не вмію. Кому ж я тепер потрібен?
Я тобі розповім казку, сміялася Марина, що печінка може відновитися, якщо є надія. У тебе є ця надія!
А чи є в мене час?
Є, Ігорю, все ще є, Марина гладила йому щоку.
Його відпустили додому. Він слабнув, але Марина не зважала, їла з ним варені овочі, сміялася й дивилась, як буяє новий кущ бузку під вікном.
Може, ти хочеш, щоб я тебе залишила? запитала Марина.
Ні, відказав Ігор. Тримай мене біля себе.
Марина обійняла його ззаду, схилилася й пошепки сказала:
Люблю тебе. Ти в мене мій сон-теплий, мій простий дивний сад. І я тебе не покину. Все нині якось іде по-іншому туман накриває ранок, але з розвиднянням пробивається сонце.
Ювілей Марина зробила тихим, як дощ у липні друзі, чай, настільні ігри, пісні під гітару. Дорогою додому всі жартували, сміялися.
Пощастило тобі з Мариною, друже, казали гості.
А ви йдіть уже, сміявся Ігор, поки я не захотів ще чаю.
На ґанку, під зорями Полтавщини чи Чернігівщини, Ігор нарешті відчув: його серце ціле. Вона його не залишить, він не тінь, а чоловік. Обійняв Марину, затремтів від щастя, від подиву.
Все добре, прошепотів у темряві.
Нарешті! сказала Марина й поцілувала його в щоку.
А зорі дивились згори крізь бузковий туман, і щастя у снах було простим як сіль на хлібі й міцна рука коханої людини.
