— Ти збожеволів, Денис! Це моя кімната! — Віктор Іванович стояв у дверях, стискаючи у руці ключі, не вірячи власним очам.
— Була твоя, дядьку Вікторе, — хлопець навіть не підвів голови від телефону, розвалившись на дивані. — Тепер моя. Мама так сказала.
— Яка ще мама?! — вибухнув Віктор Іванович. — Я тобі не дядько! І де моє ліжко? Де мої речі?!
Денис знизав плечима, не відриваючись від екрана.
— Ліжко на балкон винесли, речі в коробки склали. Мама каже, що тобі й там місця вистачить.
Віктор Іванович відчув, ніби земля спливли з-під ніг. Він прожив у цій квартирі двадцять років, ця кімната була його притулком, його фортецею. А тепер якийсь вісімнадцятирічний нахаба розпоряджається тут, ніби у власному домі.
— Олено! — крикнув він, йдучи у бік кухні. — Олено, негайно йди сюди!
Дружина вийшла з кухні, витираючи руки об фартух. На її обличчі не було й тіні збентеження.
— Що трапилося, Вікторе? Чого ти кричиш?
— Що трапилося?! — Віктор Іванович був поза себе. — Твій син захопив мою кімнату! Мої речі на балкон виніс! Що це за безлад?!
— Вікторе, заспокойся, — Олена говорила тихо, але у її голосі почувалася твердість. — Денис вступив до університету, йому треба місце для навчання. А ти можеш і на балконі поспати, там затишно, я сама облаштувала.
— На балконі?! — Віктор Іванович не вірив своїм вухам. — Олено, ти що, з глузду з’їхала? Це моя квартира! Я тут прописаний, я тут живу!
— Наша квартира, — поправила дружина. — І Денис тепер тут живе. Назавжди.
Віктор Іванович опустився на стілець. Коли два роки тому він одружився з Оленою, вона попередила, що має сина, який живе з батьком. Хлопець іногда приїздив на вихідні, поводився тихо, особливих проблем не створював. Віктор Іванович навіть думав, що, можливо, вони знайдуть спільну мову.
— Чому ти мені нічого не сказала? — запитав він стомленим голосом.
— А що тут казати? — Олена сіла навпроти. — Денис дорослий, йому потрібна окрема кімната. А ти зможеш пристосуватися.
— Пристосуватися… — повторив Віктор Іванович. — Олено, я працюю у зміни, мені треба нормально висипатися. На балконі зимою холодно, злісно — душно.
— Нічого, звикнеш. Денисько гарний хлопець, він не буде тебе турбувати.
Віктор Іванович подивився на дружину. Два роки тому вона здавалася йому порятунком. Після довгих років самотності, після розлучення з першою дружиною, яка забрала доньку в інше місто, Олена стала для нього глотком свіжого повітря. Гарна жінка сорока п’яти років, бухгалтерка з добрим характером та вмінням готувати. Вони познайомились у парку, де Олена годувала голубів, а Віктор Іванович читав газету на лавці.
— У мене є син, — казала вона тоді. — Він живе з батьком, але іноді приїжджає до мене.
— Це не проблема, — відповідав Віктор Іванович. — Я люблю дітей.
І справді любив. СвоюВіктор Іванович вийшов з під’їзду, зітхнув глибоко й усвідомив, що іноді найкращий вихід — це просто піти, щоб зберегти себе.
