Сон, в якому я Олена Ковальчук, тридцять сім літ, розлучена вже десять років, сиджу у старій кухні в Києві, де скриплять підлоги, мов кістки старих берез. Мій колишній чоловік зі другого шлюбу, Сергій Довженко, давно зрадив мене й зник у тіні. Тепер він живе з новою дружиною, Зоряною, яку він одразу ж позбавив від самотності, а потім одружив.
У цьому сонному світі їхня дитина юний Данило раптом ускраво засвітилося червоним вогнем і отримало діагноз рак. Сергій, з виглядом, ніби піднімає хмари над Дніпром, прийшов до мене з проханням про гроші. Я сказала «ні», і козаки у моїх думках розвіяли його слова.
Мій дохід стабільний, немов потік Дністра під весняним розливом. Тиждень тому я продала будинок, який успадкувала від бабусі, і тепер в моїй скрині лежить кілька тисяч гривень, блиск яких нагадує кристали на крижаних скелях Карпат. Сергій дізнався про це і, мов привид, вкрався в мою думку, сподіваючись, що я простею його.
Я ще не вирішила, куди підкинути свої гроші: можливо, купити нову машину, хоча в цьому сні я ще не навчився керувати, а час у мене розплився, наче смола в польових полях. Сума гідна, проте я не кваплюсь розпускати її, наче лишаючись у холодних колисках гірської ночі. Чи допоможу я, коли сама захворію? Сумніваюся.
«Ти уявляєш, як ми відчайдушні!» вигукнув Сергій, ніби вітряк, що крутиться без причини. Він ніколи не думав про мої почуття, ні про Зоряну. Коли-небудь він без вагань обміняв мене на неї, мов картоплю на мішок зерна. Під час розлучення ми розділили все навпіл, і він сказав, що все це на користь новій родині. Він навіть просив повернути мені квартиру, яку я купила ще до нашого шлюбу, і це мене врятувало. О, як же він був нещасливий! А тепер він стоїть у дверях, вимагає гроші і гучно розповідає про свої почуття.
Він пообіцяв показати всі документи, наче вони листи з майстром Писарем, та ще клявся повернути все назад. Однак я не потребую їх, я не думаю про це. Дитина все ще потребує реабілітації, а це ще більша сума, що падає, наче сніг на кригу озера. Щиро, я сумніваюся, що отримаю щось назад.
«Чому б не зайнятись у банку?» спитала я його, мов коза, що бачить місячне відображення в озері. Я сказала все прямо в його обличчя. Він крикнув, пропонуючи мені опуститися на коліна, як в стародавніх обрядах, але я відмовилась. Чому я мала б його принижувати? Я просто не хочу його бачити. Він зрадив мене, зрадив мене. Тож нехай йде геть. Він пообіцяв повернутися, коли я заспокоюсь і розмірковуватиму, проте розмірковувати немає що.
Можна сказати, що у мене немає совісті. Я лише хочу самостійно розпоряджатися своїми грошима, не ділячись ними з іншими. Після цієї розмови в мене зявилося легке жаль, ніби хмара пройшла над полем, проте я не допоможу їм це буде їх урок, а кошти стануть оплатою за їх гріхи.
