Блудниця! Невдячна свиня! кричала мати на доньку Лесю, не маючи межі у своїй люті. Її не зупиняв ані круглий животик доньки, ані сльози, що градом котилися по її щоках. Навпаки від цього лють матері лише наростала. Геть з хати! Щоб більше тебе й близько тут не було!
Вона таки вигнала Лесю. Це вже не вперше мати виставляла доньку надвір за різні провини. Але цього разу сказала, що додому повертатися не сміє хіба як усе вирішиться.
Заплакана, з маленькою торбинкою у руках, Леся дісталася до коханого розгубленого хлопця, на імя Ростислав. Виявилося, він навіть не наважився зізнатися батькам, що саме він батько дитини Лесі. Матір Ростислава прямо запитала: Може, ще не пізно щось зробити? Але вже давно було пізно живіт у дівчини значно випинався. Леся була настільки спантеличена, так боялася майбутнього, що ладна була на все, аби хтось підтримав її. Місяць тому вона навіть чути не хотіла про мамині поради, а тепер сиділа, охоплена відчаєм.
Мій син не готовий ставати батьком, жорстко сказала мати Ростислава. Він надто молодий, а ти йому життя зіпсуєш. Ми, звісно, підтримаємо, чим зможемо. Ось, я попросила знайому допомогти й знайшла для тебе місце у центрі для таких, як ти вагітних, яким нема куди подітися.
У центрі Лесі виділили невеличку кімнатку. І тільки там вона змогла вперше спокійно вдихнути, трохи поспати, відійти від постійного тиску. Тут її залишили у спокої, надавали допомогу готували до пологів фізично й морально, з нею працювала психологиня.
І коли настав найголовніший момент і у неї в руках опинився маленький вузлик із дитиною, Леся захлинулась страхом. Паніка йшла хвилею, а потім тиша, нове відчуття. Дівчина вивчала донечку, гладенькі пухкі щічки й тихий сон. Її назвали Оксаною.
Наближалося Різдво, але замість добрих новин, Лесю попередили: треба шукати новий притулок, бо її кімнатку вже обіцяли іншій.
З маленькою Оксанкою на руках, місячною донечкою, Леся сиділа у тісній кімнаті й думала, куди їм податися, як вижити за що купити бодай хліба, до кого йти ночувати. Серце її матері так і не розтопилося не захотіла вона ані побачити внучку, ані прийняти доньку вигнала їх обох зі свого життя.
Ось так, Оксанко, а колись Сочельник був у нас радісний тихо прошепотіла Леся дитині. З дитинства вона любила Різдво: разом із сусідськими дітьми бігала колядувати, знала всі стародавні колядки, заробляла аж на нові чобітки, бо обходили цілий мікрорайон.
Як же їй схотілося знову відчути те тепло обійти хати, заспівати колядок, повернути собі відчуття дива. А чому б і ні? подумала молода мама. Оксанка в мене тиха, загорну її, прикиплю до себе і піду співати. А хто не впустить тим Бог суддя.
Наступного дня Леся обрала для колядування затишний приватний район Івано-Франківська. Люди рідко відчиняли самотній дівчині з малям чекали, що прийдуть чоловіки-колядники. Та інколи двері відчинялись, і Леся співала колядки так від щирого серця, що господині дякували і гривнями, і ласощами, і теплими словами. Особливо розчулювались, дивлячись на немовля.
Іти від хати до хати виявилося тяжко. Ще загляну в той дім з високим парканом. Видно, багаті живуть, може, щось добре дадуть, подумала Леся. По кишенях у неї вже лежало зо дві тисячі гривень можна було не турбуватись бодай про завтрашній сніданок.
Чи можна заколядувати? звернулася вона, коли, нарешті, господар відчинив їй двері. Але його реакція збентежила Лесю: чоловік мов окамянів, потім перевів погляд на дитину, поснив обличчя, тремтячою рукою сперся об спинку дивана.
Даниїла? тихо спитав він.
Що? Я Леся. Ви, мабуть, сплутали мене з кимось.
Леся А так схожа на мою покійну дружину І дівчинка. У мене теж була донька Вони загинули у аварії. Нещодавно снився мені сон, якби повернулися А тут ви Це якась містика.
Навіть не знаю, що відповісти
Проходьте, не бійтеся, розкажіть про себе, прошу
Спершу Леся насторожилася, та згодом зрозуміла повертатися їй усе одно нікуди. Зайшла до теплої великої кімнати, де жив самотній чоловік. На стіні побачила світлину: схожа жінка, донька усе, як сказав господар.
І Леся почала розповідати свою історію. Говорила без зупину, викладаючи болі, дрібні деталі, страхи. Нарешті в її житті зявилася людина, якій дійсно було не байдуже. Чоловік мовчав, слухав уважно й серйозно. А час від часу вдивлявся в Оксанку, яка безтурботно посміхалася уві сні певно, відчуваючи, що поруч є дім, який зовсім незабаром стане для неї справжнім родиннимКоли Леся замовкла, кімнату наповнила м’яка тиша, яку порушував лише ритмічний подих маленької Оксанки. Чоловік підійшов до старого серванта, повільно витягнув коробку, в якій зберігав різдвяні іграшки і маленькі дитячі пінетки. Він обережно поклав їх на стіл.
Знаєш, мовив він хрипким голосом, кажуть, на Різдво трапляються дива. Я вже давно не чекав нікого в цей дім, а сьогодні до нього повернулася радість. Можливо… нам обом треба почати все заново?
Леся невпевнено, але з надією всміхнулася.
Якщо не проти, ми би залишилися у вас на ніч
Він кивнув і, ніби вагаючись, запитав:
А, може, лишайтеся й довше? Я готовий ділитися домом, і… теплом. Може, цього нам і бракувало сімї, нехай і несподіваної.
Сльози самі виступили в Лесі на очах цього разу світлі й добрі. Вперше за довгий час вона відчула не лише полегшення, а й тиху впевненість: усе складеться.
За вікном палали вогні Різдва, з далеких двориків долинав спів колядників. Леся притиснула доньку до грудей і вперше прошепотіла: Дякую, світе, що дав нам шанс.
А новий господар дому приніс з кухні чаї, накрив на стіл і, під морозяними зорями, у маленькій вітальні, лунала давня колядка ніжна, щира, така ж, як і надія, що саме сьогодні оселилася в їхніх серцях.
